Справа про лікарську таємницю: зберігати за сімома печатками

Є люди, які полюбляють у всіх подробицях ділитися своїми проблемами зі здоров'ям, зі смаком обговорювати діагнози й фізіологічні відправлення. Є й такі, хто ні за що на світі не розповідатиме про зміст своєї медичної картки. У будь-якому разі, історії хвороб — інтимна інформація, і з'ясовувати деталі чужих діагнозів не мають права не лише звичайні люди, а й у деяких випадках навіть компетентні органи. Для того щоб витребувати ці дані, потрібні дуже вагомі причини, і список таких причин чітко обмежений законом. Про те, наскільки і кому дозволяється вдиратися в чужі історії хвороб, розповідає одна справа про лікарську таємницю, рішення по якій зовсім нещодавно виніс Верховний суд.

Справа про лікарську таємницю: цікаві довідки

Суть справи ось у чому: одна киянка (судячи з усього, вельми немолода) судилася з міським психоневрологічним диспансером, який роздавав довідки про стан її здоров'я за запитами дуже авторитетних організацій, розголошуючи таким чином лікарську таємницю.

Історія почалася майже три роки тому. Ця дама сильно конфліктувала з сусідами, і навіть страшно уявити те пекло, яке коїлося в будинку. Подробиці з'ясовувати ні до чого, достатньо лише сказати, що в курсі конфлікту були: поліція, прокуратура, районна і міська держадміністрації... І ось жінка, яка перебувала в епіцентрі комунального жаху, під час чергового свого рейду в поліцію з метою покарати «поганих сусідів», несподівано дізнається, що і в поліції, і в прокуратурі, і в держадміністраціях є цікаві довідки. У них сказано, що вона 30 з гаком років стояла на обліку у психіатра. Вірогідно, саме ці довідки видалися співробітникам компетентних органів вагомою причиною не надто пильно реагувати на скарги жінки, що, звичайно ж, неправильно і незаконно, але по-людськи зрозуміло.

І тоді-то обурена жінка звернулася до суду з позовом до психоневрологічного диспансеру, що роздає довідки і розголошує лікарську таємницю. Вона вимагала, щоб співробітники диспансеру не лише вилучили їх звідусіль, а й розіслали офіційні листи про те, що така-то ніколи на обліку у них не стояла.

Документи — вилучити

У суді першої інстанції войовнича дама справу програла. Диспансер надав документи про те, що ця жінка дійсно сама прийшла до лікарів (вперше — майже півстоліття тому), кілька разів лікувалася у стаціонарі. Двадцять років перебувала на диспансерному обліку, потім була переведена на консультативний, а ще за десять років її й зовсім зняли з обліку, оскільки до фахівців вона більше не зверталася.

Але картка залишилася, і її пред'явили в суді. Отже, в першій інстанції жінка програла, апеляційний суд залишив рішення без змін. І тоді шукачка правди дійшла до Верховного суду.

У касаційній скарзі жінка писала, що «наданий представником відповідача оригінал її медичної картки є сфальсифікованим, медична документація підроблена та не могла братися судом до уваги». А вона начебто ніколи не лікувалася у психіатричній клініці, тому інформація, надана в поліцію, прокуратуру і держадміністрацію, — брехня, що ганьбить її честь і гідність.

І вища судова інстанція частково задовольнила скаргу. Медичні документи, звичайно ж, були справжніми. Однак співробітники психоневрологічного диспансеру не мали права надавати довідки про те, що позивачка стояла у них на обліку. У рішенні суд посилався на ст. 286 Цивільного кодексу «Право на таємницю про стан здоров'я». Згадав суд і Закон України «Про психіатричну допомогу», в якому закріплена презумпція психічного здоров'я, а дані про стан здоров'я без згоди пацієнта або його законного представника можна надавати лише у виняткових випадках: для організації лікарської допомоги в дуже важких випадках або якщо ведеться досудове розслідування чи судовий розгляд, за запитом слідчого, прокурора і суду.

У цій історії ніякого досудового розслідування не було, поліція просто перевіряла скаргу сусідів, яким, напевно, позивачка сильно не давала життя.

Верховний суд частково скасував рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду: довідки про стан здоров'я жінки повинні бути вилучені звідусюди, де вони були, а диспансер зобов'язаний припинити їх видавати.

Прикритися картатою ковдрою

Під поняття лікарської таємниці, зрозуміло, потрапляють не лише психіатричні діагнози або, наприклад, небезпечні, заразні і сороміцькі хвороби.

Нагадаємо гучну історію п'ятирічної давнини, що сталася у Львівській області: місцевий чиновник подав позов про відшкодування морального і матеріального збитку до журналіста місцевого ж інтернет-видання. Чиновника побили на вулиці, він потрапив до лікарні, сама історія з побиттям видалася журналісту мутнуватою, і він прийшов у клініку поцікавитися, як справи у потерпілого. З ним самим не спілкувався, побалакав з медсестрою, випитав дещо під диктофон, але жодних медичних документів вона журналістові не показувала.

Публікація вийшла, її герою вона була зовсім не до ладу, ось він і подав позов. У суді першої інстанції він програв, зате апеляційний суд задовольнив позов частково — замість необхідних 15 тис. грн присудив журналістові виплатити 5 тис. грн і покрити судові витрати.

А ось тут і виникають деякі питання до того, наскільки залізобетонною може бути лікарська таємниця, якщо справа стосується соціально значущих персон. Зверніть увагу, як можновладці полюбляють пересиджувати неприємності в лікарні. Раптом щось — накрився картатою ковдрою чи гепнувся в інвалідний візок, не знявши височенних підборів. І все! Що з ним? Справді помирає, чи так, легке запаморочення і ведмежа хвороба від страху? Таємниця! Медична. А тим часом така інформація може бути суспільно важливою.

Хвороби заразні і небезпечні

Верховний суд, виносячи рішення у справі про комунальну склочницю проти психдиспансеру, посилається не тільки на вітчизняне законодавство, а й на практику Європейського суду з прав людини. Витяг з одного з рішень ЄСПЛ звучить вельми розпливчасто: «За державою повинна зберігатися певна свобода розсуду стосовно встановлення справедливого балансу між відповідними громадськими та приватними інтересами, які суперечать один іншому. Однак така свобода розсуду супроводжується європейським наглядом і її рамки залежать від характеру і значимості порушених інтересів, а також серйозності втручання».

Треба думати, в перекладі з юридичної на людську мову це звучить так: в кожному конкретному випадку те, наскільки випадок є соціально значущим, вирішуватимуть конкретні люди, жодних чітких критеріїв немає.

Однак, на щастя, є цілком конкретні ситуації, коли лікар має право розголошувати лікарську таємницю. Про психіатричну допомогу ми вже згадували. Крім того, є небезпечні хвороби. Якщо людина ВІЛ-позитивна, то лікар має право розкрити таємницю діагнозу, якщо інша людина, яка мешкає з нею, звернеться з письмовим запитом до медпрацівника. Або якщо сам ВІЛ-інфікований впав у кому чи помер.

Зараз у нашій країні виникла ще одна грізна небезпека — епідемія туберкульозу. Від цієї хвороби в країні щодня помирає 10 осіб — це тільки за офіційною статистикою. Не секрет, що туберкульоз часто приносять «в суспільство» люди, які звільнилися з місць позбавлення волі. Так ось, коли звільняється хворий, пенітенціарна установа повинна повідомити про стан його здоров'я, необхідність продовжувати лікування за місцем проживання та інформує про особливості перебігу хвороби протитуберкульозний диспансер.

Ще один момент — якщо людина добровільно лікується від наркотичної залежності, то їй, безумовно, забезпечується анонімність. Однак деякі деталі можуть бути повідомлені правоохоронним органам, якщо ця людина притягується до адміністративної або кримінальної відповідальності.