Кримінологія і психіатрія: від стародавніх греків до наших днів

У Дигестах Юстиніана терміна «кримінологія» не було. Хоча і стародавні греки, і римляни намагалися зрозуміти, чому в цій ситуації одна людина скоює правопорушення, а інша поводиться цілком законослухняно. Тоді філософи і юристи були схильні шукати причину правопорушення у волі язичницьких богів.

Перша спроба зловживання психіатрією в політичних цілях

Відома історія — впевненість мешканців грецького містечка Абдера в тому, що їхній земляк Демокріт психічно хворий. Він так дивно поводився, розтлівав своїми промовами молодь, відволікаючи її від ремесла і торгівлі... Запросили знаменитого цілителя Гіппократа. Поговоривши з Демокрітом, він повідомив: «Демокріт здоровий!». Це була перша зафіксована історією спроба зловживання психіатрією в політичних цілях. На щастя, у Стародавній Греції не було КДБ.

Середньовіччя. Інквізиція. Одержимість дияволом як тяжкий злочин. Тисячі людей, переважно жінки, під тортурами визнали себе винними і загинули на вогнищах. Хоча були всього лише психічно хворими. Марення, важкі депресивні стани... Але тоді перед багаттям вони мусили у світському суді підтвердити свій гріховний зв'язок з Дияволом. Вони підтверджували, вже без тортур. Далі було вогнище.

Ще один приклад кримінологічної думки. Французький лікар Галль (1758–1828) створив теорію читання черепа. Френологію. За так званими шишками, виступами на черепі він визначав схильність людини до правопорушень. Галлєві довго вірили, що ж, така тоді була наука.

Пізніше свою кримінологічну теорію створив італійський лікар Чезаре Ломброзо, який жив у 1835–1909 роках. Він визначав особливості почерку у злочинців, його експертному висновку вірили. І дуже часто судили невинних. А ще він створив вчення про вроджену схильність певних людей до скоєння злочинів.

XX століття: генетичні порушення та етнічна схильність до вчинення злочинів

Початок XX століття, Київ. Знаменитий тоді професор університету Св. Володимира психіатр Іван Сікорський був відомий не лише своєю ганебною участю у процесі подільського єврея Бейліса, але і теорією етнічної схильності до вчинення злочинів. Можна сказати про нього так — попередник Гітлера. А психіатр на ті часи був чудовий.

Друга половина XX століття. Спалах інтересу до генетичного порушення під назвою трисомія. Французькі дослідники серйозно вивчали зв'язок наявності у людини трисомії з насильницькою злочинною поведінкою. За кілька років інтерес до трисомії у кримінологів зник: ця генетична патологія була виявлена ​​у багатьох цілком законослухняних людей. Найчастіше — у видатних людей.

Те ж саме XX століття, СРСР. Радянська кримінологія стверджувала: злочинність — буржуазний пережиток. По мірі зміцнення радянського соціалістичного ладу вона зникне. Це було догмою, обов'язковою для цитування в юридичних наукових публікаціях. Так жила країна, так жила юридична наука в ній. Щоправда, був один юридичний дисидент, професор Ной у Саратовському університеті, який посмів мати свою окрему кримінологічну думку. Ух, як його клювали...

І ще одна сторінка радянської кримінології. У хрущовсько-брежнєвському СРСР політичних в'язнів, ясна річ, не було. Нам, в'язням спеціальних таборів, забороняли називати себе політичними. Ми були кримінальниками, як і злодії, вбивці, ґвалтівники. Тільки чомусь перебували в особливих таборах, де керували нашим виправленням офіцери КДБ. Читання самвидаву та публічні сумніви були проявом кримінальної поведінки. Але в жодній статті, в жодній книжці на тему кримінології про нас не згадували.

Дивний аспект радянської кримінології

Але був і такий, доволі дивний аспект радянської кримінологічної науки і практики. Як я сказав раніше, керівники Радянського Союзу категорично не хотіли визнати наявність у місцях позбавлення волі політичних в'язнів. Водночас радянські правоохоронні органи насичували політичні зони банальним кримінальним елементом, який автоматично ставав політичним.

Відбувалося це так. Десь у звичайному кримінальному таборі якийсь банальний урка скоював проступок. Наприклад, з тумбочки іншого зека крав предмет або їжу. Спійманий на гарячому, він мав бути покараним. В різні способи — від побиття до насильницького мужолозтва.

Щоб не допустити бути покараним, такий урка терміново писав на листку паперу або картону антирадянську фразу, наприклад, «Брежнєв сука». Його одразу ж саджали в карцер, потім переводили в ізолятор обласного управління КДБ і цілком серйозно розслідували справу за статтею «антирадянська агітація і пропаганда». І судили. Отримавши відносно невеличкий додатковий строк і ставши агентом, ця людина етапувалася до нас, де ми часто мали з цими покидьками проблеми. А кількість політв'язнів в СРСР таким чином збільшувалася.