Новини
Ракурс
Фото: УНІАН

Це не люстрація

Зазначимо одразу, що Закон «Про відновлення довіри до судової влади України», помилково званий законом про люстрацію, насправді не є таким. Він містить лише кілька елементів, які можна назвати люстраційними. По суті цей закон передбачав не люстрацію, а перевірку – аналіз поведінки судді при винесенні рішення у справі. Іншими словами, предметом розгляду можуть стати, наприклад, випадки, коли суддя підмахував десятки матеріалів справ, складених наче під копірку; відправляв до СІЗО людину в напівнепритомному стані з очевидними ознаками завданих їй травм, або конвеєрним методом множив постанови про позбавлення водійських прав учасників Автомайдану. Про перевірку судових рішень по суті, на що чомусь сподіваються багато громадян, мова не йде і йти не може: рішення судді по суті може бути перевірене тільки в процесуальному порядку – апеляційному чи касаційному. Якщо в процесі перевірки буде встановлено, що суддя діяв навмисно, ухвалюючи завідомо незаконне рішення, комісія уповноважена направити таку справу до прокуратури для розгляду питання про можливе притягнення судді до кримінальної відповідальності (стаття 375 Кримінального кодексу України).

Закон «із вимогою віри й проханням про любов...»

Нехороші підозри виникли того вечора, коли Міністерство юстиції запросило представників громадськості для обговорення ні на що не схожого законопроекту «Про відновлення довіри ...». Слід віддати належне: ту первісну цидулку проштовхувати все ж таки припинили і взялися за розробку чогось, що більш нагадує закон.

Варіант проекту, що згодом став законом, «народна влада», точно так само, як це за потреби робила «злочинна», готувала в страшній таємниці, пошепки посилаючись на підступи ворогів і божевільний тиск. (Автору цих рядків у таборі представників нової влади роздобути підготовлюваний закон не вдалося, підсобили опоненти). Ні сила тиску, ні кількість ворогів, ні навіть їх практично поіменний список сумнівів не викликали. Проте результат цієї партизанщини виявився легко прогнозованим: широка громадськість ознайомитися з законопроектом не могла, зате «вороги» вивчили в першу чергу. Навіть не після написання, а паралельно з творцями, судячи з магічних правок, які проявлялися в тексті законопроекту при світлі дня, безслідно зникаючи із заходом сонця. Кілька наріжних рядків неодноразово пропадали і відроджувалися, немов Фенікс із попелу. І аж ніяк не повага до рекомендацій Венеційської комісії була тому причиною.

Зважаючи на таємну підготовку проекту, повну хронологію життєвого циклу найбільш «дорогих» рядків відстежити не видається можливим. Наприклад, чи звільняються автоматично не тільки голови, а й заступники судів і чи зможуть вони балотуватися на найближчих виборах і т.д. Список таких делікатних моментів невеликий, але вагомий, враховуючи те, що кожен рядок у цьому законі на вагу золота, а людей, готових його відважити, – сотні. Тут революційних змін не сталося: закон «запрацював» іще на етапі свого створення. Проте жодної достовірної інформації про те, хто намагається вплинути на текст законопроекту, у зовнішній світ не надходило – текст закону «вдосконалювався» без будь-якого розголосу. (Якщо не рахувати окремі анонімні «зливи», спрямовані не на боротьбу за прийняття адекватного законопроекту, а виключно на знищення окремих осіб).

Деяким посвяченим доводилося мовчати про всю цю метушню: їхня безмовність була платою за прийняття хоч якогось закону на головну із заданих Майданом тем. Єгор Соболєв, голова Люстраційного комітету, що так і не з'явився на світ, робив те, що міг, у міру всіх своїх «неможливостей», тому що не тільки коштів, але навіть шансу зробити доручену роботу йому не надали. Він донині підписує свої блоги «ініціатива «Воля». У нього досі немає ні прав, ні повноважень, є лише драматична невідповідність ноші й сил, надія і символічна допомога одних, ненависть і майже абсолютне всесилля інших і байдужість третіх. Його прирекли на пошук негласних союзників. Зрозуміло, альтруїстів серед них немає. І до того, як вимагати прийняття закону про люстрацію, нам варто було б вимагати від парламенту реальних, до цього дня не узаконених повноважень для того, на кого урочисто і ... безвідповідально ми спільно звалили цей вантаж, влаштувавшись спостерігати біля телевізора.

Коли після знервованої закулісної підготовки настав час вийти на сцену, втілення в життя з великими труднощами прийнятого закону вибірково і чітко контролювалося на окремих, стратегічно важливих напрямках. Громадськість епізодично ефектно добивається справедливості в окремо взятому місці. Нюанси вражають. Акції мають вигляд ініціативи активістів, підкріпленої «багнетами» «Правого сектора». Іноді ні перші, ні другі навіть не знають, в якому суді перебувають, у чому можна було переконатися не один раз. Під Кловським палацом, де розташований Верховний суд, перешкоджаючи проведенню з'їзду суддів, який частина служителів Феміди збиралася провести за старим законом, громадяни кидалися на суддів, тягали і штовхали їх, роздавали стусани, іноді називаючи при цьому... чужими прізвищами. Тобто не маючи до конкретних суддів особистих претензій і навіть не знаючи в обличчя.

Практично в кожній акції, яку спостерігала автор цих рядків, бере активну участь наш колишній співвітчизник, нині громадянин Ізраїлю, видно, змучений своєрідною «ностальгією». Невисокий повненький чоловік в окулярах звично роздає коментарі телеканалам після енергійних акцій протестувальників. У кого ще знайдеться камінь, щоб кинути його в «антисемітів» із «Правого сектора»?..

Там, під ВСУ, серед протестуючих походжав хлопець у камуфляжі, який нічим не нагадував «ботаніка», але півдня не розлучався з грубою книгою «Мені судилося ...», прикрашеною портретом колишнього голови Верховного суду, нині голови Ради суддів України Василя Онопенка, який виступав проти проведення з'їзду «генералами судової влади»... Книги з портретом нардепа Кошулинського, мабуть, не знайшлося, і в результаті вийшло незручно: позбавленого розпізнавального знака «свій-чужий», його не впізнали, помилково прийнявши за «поганого» суддю, надавали стусанів...

Про те, хто і як насправді провернув операцію «З'їзд скасовується» у Кловському палаці, ходять дивовижні чутки. Враховуючи ситуацію і кількість далеко не мирно налаштованих активістів і громадян, схожих на членів «Правого сектору», крижаний спокій, що межує з умиротворенням, державної охорони виглядав тоді парадоксально і свідчив про те, що домовленості, досягнуті організаторами з'їзду, були напевне «перебиті» противниками його проведення.

Більшість активних громадян, які супроводжували процес втілення в життя закону «Про відновлення довіри ...», не здогадуються, в яких неоднозначних іграх їм відводиться роль статистів. Однак усі ці акції давали результат і прекрасну картинку для теленовин. Але головне – те, чого поганими засобами домоглися того разу, за великим рахунком було правильним. Просто в ці постреволюційні дні Справедливість, пробиваючи собі шлях до світла, пробиралася темними, заплутаними стежками. Поводирями їй, бувало, служили ті, хто переслідувавсвій корисливий інтерес і був нічим не кращими «люстрованих». Просто останні чотири роки їм... пощастило бути не при справах. Нічого, що раніше вони десятки років займалися тим самим, що й їхні колеги в останні чотири роки, ну, може, не вистачало масштабності, але від цього не змінювалася суть. Зворушливо розповідаючи про те, що завдяки революції вони змогли, нарешті, «піднятися з колін», як образно висловився колись після аналогічних подій один колишній генпрокурор, вони не оповідають, як же вони опинилися в такій позі. Адже представників аж ніяк не  найбільш безправного в нашій країні – суддівського стану, примушувати до чогось і шантажувати не так і легко, якщо вони не виносили неправосудних рішень.

Цю хитромудру траєкторію Справедливості з ходу не зумів оцінити навіть міністр юстиції, зранку радісно подякувавши учасникам розгону суддів під ВСУ, а вже під вечір засудивши їхні дії та зваливши все на ... Сергія Ківалова. Вперше навіть прикро стало за Ківалова, що 20 років майстерно примудряється управлятися з судовою системою «без шуму і пилу».

До речі, про Ківалова й очолюваний ним парламентський комітет із питань верховенства права та правосуддя.

Приблизно цими ж днями активісти винесли двері в одному з вищих судів. Збори суддів, що проводилися на підставі нового закону і в повній відповідності з ним, небайдужі громадяни розігнали. Я запитала в однієї з активісток із тих, що були не в камуфляжі, а в «цивільному»: ви не протестували проти ухвалення закону в його нинішньому вигляді, то чому ви влаштовуєте погром, коли судді не порушують закон, а діють на його підставі, просто вам не подобається їхній вибір? «Це закон вулиці!» – завзято відповіла невисока жінка років 50. Присутні були з нею солідарні...

Loading...

Такі події відбувалися під деякими судами, на відміну від абсолютно спокійно проведеного засідання профільного парламентського комітету, що трудився над законом під керівництвом... Сергія Ківалова. До нього ні в кого питань не було.

На засіданні цього комітету, що працював над законопроектом, були присутні, зокрема, представники «Правого сектора» і хтось іще в камуфляжі. Їм не вистачило терпіння досидіти до кінця заходу. Він справді був монотонним і буденним – вносилися, як і годиться на даному етапі, поправки, що мають «виключно редакційний характер», про що неодноразово нагадував «головуючий». Насправді «редакційними» вони були настільки ж, наскільки можна назвати таким визначення місця для коми у відомому прикладі: «стратити не можна помилувати». Теж, із дозволу сказати, суто питання пунктуації...

Саме тут, на комітеті, вирішувалася доля найважливіших, принципових пунктів, наприклад, про який період часу йде мова в контексті перевірки суддів. Поправок такого роду там було з надлишком. Були й, за великим рахунком, дрібниці на кшталт «поправки Онопенка»: незрозуміло звідки, окрім як із його біографії взялося безпрецедентне обмеження для заняття посади 64 роки замість загальноприйнятих 65. Нардеп Сергій Власенко спробував було повернутися до цього питання ще раз, але члени комітету дружно заявили: мовляв, проїхали, приймаючи іншу поправку. На тому й поставили крапку.

Редагували довго і ретельно. І не було ніяких пікетів, що піддають сумніву доречність диригування цим процесом знаменитим Сергієм Ківаловим, і ніяких візитів «Правого сектора» до тих, хто вилучав і вставляв заповітні рядки до закону, який виявився лише прелюдією до майбутньої люстрації.

Це важливо не тільки як новітня історія законотворчості, але перш за все, з огляду на те, що на підході вже щонайменше чотири, якщо не всі шість законів про люстрацію, суддів у тому числі. За цими проектами – свої політичні резони, люди, які прагнуть узаконити нетлінне «друзям усе, ворогам – закон» і навіть примудряються вносити цей постулат у текст закону, що заслуговує на окрему розмову. Не ослабли й ті, хто захоче відвести це жало від себе. Громадськості знову представлятимуть усю цю веремію як боротьбу Добра зі Злом, прикриваючи суть, яка полягає в боротьбі політичних кланів за володіння контрольним пакетом акцій судової влади.

Нові правила, а не вендета

Вже вдруге з’явився шанс дати, нарешті, громадянам отримати можливість, приходячи в суд, отримати там законне розв’язання своїх життєвих проблем. Без хабарів, витрачаючись виключно на адвоката, а не «гонорар» для судді. Не відчуваючи звичного приниження від власного безправ'я і всесилля того, у кого гроші і «підходи». Якби відродилася ця, остання лінія оборони прав людини, поступово змінилося б на краще все наше життя.

Слід усвідомлювати те, що очищення судів у такому вигляді, як це хотіла б бачити значна частина населення, практично неможливе. Тотальної відплати не буде, не може та й не має бути. Не тільки тому, що могутня каста все одно цього не дозволить. Не тільки тому, що це малоймовірно технічно, навіть якщо хтось надумає раптом якимось чином узаконити перегляд судових рішень, що набули чинності. Суддя Кірєєв, що став притчею во язицех, може бути притягнутий до відповідальності за той невеселий цирк, який він влаштував із судового процесу у справі Тимошенко. За поведінку в процесі його може й слід було певного часу притягнути до відповідальності. Але не за рішення по суті, яке він як суддя на підставі зібраних стороною обвинувачення доказів мав право постановити, якщо переконався в їхній достатності та прийнятності. І навіть мав право добросовісно помилитися, оскільки саме на такий випадок існує право засудженого оскаржити вирок. Троє суддів в апеляції і троє в касації після нього перевірили його рішення, не змінивши в ньому жодної букви, і воно набуло чинності. Не тільки суддя Кірєєв, а й усі судді вищих інстанцій у цій справі можуть і повинні стати обвинуваченими за статтею 375 КК у разі, якщо прокуратура встановить у їхніх діях умисні дії, спрямовані на завідомо незаконне засудження невинної. Паралельно виникає тема ефективної позиції захисників у таких процесах. Чи використовували вони весь арсенал правових аргументів, а якщо ні, то чому? Не зуміли (не захотіли) сформулювати або їхній клієнт не дозволив їх використовувати? У таких ситуаціях незначних нюансів немає.

Існує єдиний варіант: показово, але справедливо, за законом, а не з використанням швондер-команд притягти до відповідальності тих, кого можливо, запропонувавши всім нові правила і шанс почати з чистого аркуша. Переконавши в тому, що все це не декларації, а покарання буде невідворотним. Однак і судді в результаті революційних перетворень повинні отримати не тільки караючий меч: вони повинні повірити в систему, яка захищає сумлінного суддю, не здасть його, якщо він діє за законом і не підставить, змушуючи приймати неправосудні рішення. І ще безліч «дрібниць»: від публікації всіх (!) існуючих вакансій в судах у відкритому доступі, до чітких і відкритих критеріїв просування судді кар'єрними сходами, в тому числі прозорості процесу переведення судді з одного суду до іншого.

Головною ознакою того, що все це в комплексі запрацювало, було б не тільки зародження у простих смертних обґрунтованої надії на те, що до суду можна йти за справедливістю і отримати її, а й той факт, що через рік-другий судову систему тихо, мирно залишать мільйонери. Коли вони стануть відкривати адвокатські контори чи займатися іншими видами свого широко диверсифікованого бізнесу, але не залишаться працювати в судах, тому що ця робота перестане бути золотою жилою за визначенням, а зловживання будуть пов'язані з реальним ризиком. Та й при декларуванні доходів та витрат їм складно буде пояснити свій спосіб життя навіть суттєво підвищеними суддівськими зарплатами. Чи існують сьогодні передумови до цього? Є ініціативи в парламенті, але чи підтримає їх більшість, питання риторичне. Поки є потужні клани, які звикли «працювати» з судами, відточуючи цю техніку роками і навіть десятиліттями. З новин тут лише те, як саме буде збудовано «представництво в судах» президента Порошенка.

Тому й шерстити суди вирішено було, головним чином, за останні чотири роки, наче раніше вони працювали якось інакше. Нам розповідають: це від того, що вони реалісти і ставлять перед собою здійсненні завдання, а осягнути неосяжне не можна. Але ми розуміємо: цей реалізм іншого роду, просто треба видавити чужих і повернути своїх, які якщо чим і відрізнялися, зокрема, від «донецьких», то не настільки тотальною масштабністю й розмахом, але аж ніяк не суттю. Просто взяти для пильного вивчення останні чотири роки – це дуже зручний спосіб зберегти «свої» кадри, які сьогодні, незважаючи на весь свій послужний, раптом виявилися... всі поголовно в білому. Як Юлія Тимошенко в період виборів.

Про шанси стати «на шлях виправлення» судової системи самостійно, без втручання ззовні, як це належить за всіма канонами, свідчать результати голосування в безлічі судів: там у переважній більшості випадків було обрано те ж саме керівництво. Ті ж, хто, як виявилося, не тільки немилосердно «тиснув і змушував ухвалювати потрібні рішення», але ще й прикривав за це тили колегам, що проштрафилися, у всіх інстанціях від Вищої ради юстиції до прокуратури, заплющував очі на їхні «художества», здійснювані з власної ініціативи і т.д. і т.п. У тих судах, де не вибрали тих самих, сталося це головним чином не через принципову позицію суддів, а зважаючи на присутність схвильованої громадськості, підкріпленої незворушним «Правим сектором». Такі результати суддівського волевиявлення свідчать: судді не повірили в те, що зміни неминучі й нові правила будуть задані всерйоз, а тому вирішили пережити непевні часи без різких змін.

До речі, розмови про вчинюваний тиск закінчилися з виборами голів судів, але залишили без відповідей важливі питання. За якими це конкретними справами чинився тиск і чи не призвів він, понад сподівання, до прийняття неправосудних рішень, раз уже пішла така явка з повинною? Чи керівництво судів так по-звірячому тиснуло, «вибиваючи» з колег законне рішення? А то, згадуючи неймовірно емоційні виступи київської судді Алли Пригунової, ловиш себе на думці, що, як пишуть в інтернеті, тема не розкрита...

Що стосується суддівських стогонів з приводу того, що порушується закон і зневажаються їхні права, то так, це правда. Але це закономірний наслідок того, що творилося тут 23 роки. Просто законодавцям слід називати речі своїми іменами. Бо якщо закон «Про відновлення довіри ...» містить у собі звільнення не всіх підряд, а декого, залежно від займаної посади – це порушення. А якщо закон про люстрацію містить таке ж положення, то вибачте, на те вона й люстрація. І тут жодна європейська структура нам не заперечить. Просто парламенту слід брати на себе політичну відповідальність і рухатися назустріч вимогам Майдану – починати створювати нову систему влади з очищенням кадрів на всіх її рівнях. Критерії повинні бути чіткими – лояльність цій державі, прихильність принципам демократії та почуття міри.

Люстрація, якщо справді дійдуть до неї руки, нарешті, на законодавчому рівні – це свідомо узаконене політичним рішенням порушення деяких прав певного кола осіб. Так було практично в усіх державах, де її проводили, і така її природа. Але процес люстрації повинен бути прозорим, вільним від дискримінації, що передбачає право оскаржити рішення.

Відстежувати успіхи й невдачі кланів, які формують сьогодні «нову» судову систему України, слід пильно: позиційні бої на підступах до Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів, Конституційного суду і специфічні танці під егідою люстрації. Ця ретроспектива вичерпно характеризує можливість створення принципово нових судів...

У нас небагато шансів отримати нормальну судову систему в цій системі міжікланових «стримувань і противаг», що наново притирається. Тим не менш, вони є. Тому якщо ми сподіваємося змінити ці традиції – слід стежити за руками.

Після двох із гаком десятків років судового свавілля сьогодні судді вимагають законності та дотримання їхніх прав. Ці домагання справедливості не зустрічають і не можуть зустріти співчуття у значної частини населення, що головним чином ратує сьогодні за відплату (що є новим) і за ухвалення... «правильних»  рішень (як це було завжди).  У будь-якій державі суспільні настрої можуть впливати на рішення суддів. Але ці настрої виникають не раптом, а від довгого відчуття безвиході, відсутності справедливості й готовності суддів покривати все на світі своїми необґрунтованими рішеннями. Ну а те, що судді бажають собі справедливості, хороший знак. Це може пробудити в них розуміння такого ж очікування справедливості в рішеннях, що виносяться ними.

 


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter


Загрузка...