Новини
Ракурс
У минулому році Слов'янськ отримав гран-прі фестивалю вишиванок

Як зберегти країну

Ця стаття — не ще одна історія про невдячних, не надто вихованих чи не дуже роботящих вимушених переселенців. Аж ніяк не спроба обілити або довести зворотнє. А привід замислитися і поглянути на ситуацію з іншого боку. Останнім часом вкидання подібних історій про біженців в інформаційний простір стали особливо частим явищем. І багато хто з нас множать їх, ділячись із друзями в соцмережах, перетворюючи окремі випадки на тенденцію й закономірність. Вам це нічого не нагадує? Адже це досить відомий спосіб маніпуляції — генералізація окремих випадків, коли з часткового робиться узагальнення. І якщо ми хочемо перемогти в цій гібридній війні, слід пам'ятати, що головна її складова — інформаційні спецоперації.

Loading...

Не слід забувати, що саме грамотно вибудуване і вибуяле роками нагнітання протиріч між Сходом і Заходом України й призвело до нинішньої катастрофи. В ескалації конфлікту зацікавлені ті, хто його придумав і почав. Кому це вигідно? На жаль, не тільки Росії. Такі сили (ні для кого не секрет) є і в Україні. З 24 липня стартувала виборча кампанія. Саме в цей час кількість інформаційних вкидань значно зросла. Існують певні політичні сили — «уламки» комуністів і Партії регіонів, які розуміють, що крім Донбасу за них навряд чи хтось буде голосувати. Єдиний можливий варіант залишитися при владі — це переконати жителів східних регіонів, що їх усі ненавидять, вони відкинуті, і тільки ці політики захищають їхні інтереси. Сьогодні йде пошук ворога. Чи не для того, щоб відволікти від ворога істинного? Люди шукають його там, де він доступніший.

Один із найбільш популярних і поширених — міф про те, що Донбас не український за визначенням. Що народ спить і бачить, як приєднатися до Росії. Але численні соціологічні дослідження показують іншу картину. Володимир Кіпень, директор Донецької обласної громадської організації «Інститут соціальних досліджень і політичного аналізу», зазначає: «У квітні наш інститут проводив соціологічне дослідження по Донецьку з відповідною вибіркою. Виявилося, що тільки 27% населення мали проросійські погляди. Повністю підтримували Росію 20%. Половина опитаних були «за» єдину Україну. Кидати Донбас Україні не можна, там мільйони наших співвітчизників, які сприймуть це як зраду. Така думка в певному сенсі існує серед населення Криму, яке вважає, що Україна їх кинула і не захистила».

Галина Олейникова — відомий на Донбасі еколог, правозахисник, була змушена, як і багато інших, усе кинути і поїхати з рідного міста. Зараз живе у Львові, займається координацією допомоги таким, як сама, вимушеним переселенцям. Вона зазначає, говорячи про менталітет своїх земляків, що культурні відмінності, звичайно ж, існують: багато хто з жителів Сходу люблять ввернути міцне слівце, мають гарячу вдачу.

«Не слід забувати, що більшість із них — люди, які не оговталися від пережитого, вони, скажемо так, трохи неадекватні, — каже Галина. — Характеризуючи стан масової свідомості в Донбасі, соціологи і політологи називають його травмованим. Травма породжує страх, образу, ненависть. По приїзду з цими людьми обов'язково мають працювати психологи. Я вважаю, що в нас неправильна політика держави щодо переселенців. Адже вони різні. Вони повинні проходити певну перевірку, а не розчинятися в суспільстві. Можливо, цим людям слід видавати щось на зразок пам'ятки — як себе поводити на новому місці, щоб не потрапити в незручні ситуації. У Львові, наприклад, слова «дякую», «будь ласка», «перепрошую» — як повітря. Це не характерно для Сходу. Пройшовшись по Львову, вдихнувши неймовірну атмосферу історії, відчувши доброзичливість гостинних львів'ян, переселенці самі стають іншими. Хочу зазначити, що в управлінні соціального захисту в себе на батьківщині я не бачила таких добрих і відкритих людей, як у Львові. Це «людяні чиновники». Для нас це щось неймовірне. Ти приходиш, і з тобою тут панькаються. Спасибі величезне волонтерам і громадським організаціям. Головне, щоб люди не підігрівали негатив в інформаційному просторі».

Ще один міф: прийнято вважати, що Донбас не воює. У кожному з добровольчих батальйонів: «Шахтарськ», «Артемівськ», «Донбас», «Дніпро-1», «Дніпро-2», «Азов», «Айдар» — є чимало жителів цього регіону, а в деяких вони становлять більшу частину. Їхні прізвища не доступні широкому колу — безпеки ні родичам, ні членам їхніх родин ніхто гарантувати не може. Але командири всі відомі, вони — місцеві, захищають свою малу Батьківщину.

«Я побував у звільнених Слов'янську та Краматорську. Дійшов сумного висновку, що ми можемо виграти війну, але програти країну, — каже Сергій Гармаш, головний редактор інформаційного агентства «ОстроВ», координатор Комітету патріотичних сил Донбасу. — Я не побачив системних змін. Ті самі люди при владі. Ті самі правоохоронні органи. Відсутня державна політика, як кадрова, так і інформаційна. З людьми ніхто не працює. У Слов'янську був цікавий випадок: бабуся переконувала мене, що її місто звільнила не українська армія, а російська».

Як подолати суперечності між окремими регіонами? Україна, де є анклав, дещо ворожий до центру, не унікальна — такі проблеми є в безлічі країн. Але там є програми з асиміляції, подолання протиріч. У нас поки нічого такого немає.

«Сподіваюся, що ця війна послужить уроком, — каже відомий донецький блогер Денис Казанський. — Нині є хороший шанс для Донбасу (на жаль, страшною ціною) побачити інших українців. Упевнитися, що немає фашистів. Можливо, це поламає їхні стереотипи. Якщо вони повернуться додому, це вже будуть інші люди, які зовсім інакше сприйматимуть пропаганду. Я вважаю, що якщо людина провадить антидержавну діяльність, її повинні позбавляти громадянства. У Прибалтиці, наприклад, є сірі паспорти: ти не можеш голосувати, брати участь у виборах. Має бути проведена чистка, денацифікація. Адже чимала частина населення Донбасу налаштована шовіністично. Тут популярні ультраправі російські погляди — чорносотенство, сталінізм, націонал-більшовизм, які формували донецьку ідентичність. Потрібно так само, як це було зроблено в Німеччині після розгрому нацизму, усунути назавжди з політичного поля людей, які займалися насадженням цієї ворожої ідеології. Німців теж довго переконували, що вони були принижені рештою Європи, що їх розтоптали. Потім, коли нацистське марево зійшло, населення побачило, що винен Гітлер і його тоталітарна ідеологія. Дуже важливо зробити децентралізацію влади, щоб не було розмов про те, хто і кого годує».

Як швидко відновляться зруйновані міста? На це питання навряд чи хтось може дати відповідь. Тому проблема вимушених переселенців буде актуальною ще тривалий час. «Давно слід було створити міністерство або департамент із роботи з переселенцями, — каже Д. Казанцев. — Річ же не тільки в сьогоднішніх проблемах. Річ у політиці. На Сході роками культивувалися сепаратизм, національна ворожнеча, помилкова ідентичність, людей налаштовували проти України. Не слід ігнорувати і той факт, що у Донбасі чимало криміналітету. Зараз там коїться вакханалія: величезна кількість людей (рецидивісти, колишні засуджені, просто неблагополучні) відчуває повну безкарність. Що з ними робити потім? Потрібна структура, яка працюватиме з ними. Внутрішня міграція вимагає перебудови інфраструктури. Наприклад, у гуртожитках Донецького медуніверситету та національного університету живуть терористи — вони вигнали звідти студентів. Це казарми. Є проблема: ті, хто закінчив виш цього року, не змогли захиститися. Залишилися без диплома. Адже виш — це колектив викладачів, приміщення та студенти. Можливо, слід було б подумати про тимчасове переведення вишів із зони АТО».

В. Кіпень вважає, що першочерговим тактичним завданням є інформаційно-просвітницька робота серед населення Сходу. Розвінчування міфів фактами і конкретикою. Така робота вимагає врахування ментальності населення при його інформуванні — тільки «ура-патріотичні» заклики тут сприйматися не будуть, а на тлі бойових дій можуть привести до протилежного результату. Стратегічна задача — десепаратизація. Проект закону про протидію та запобігання сепаратизму та подолання наслідків сепаратистської діяльності на території України (десепаратизацію) вже прийнятий ВР у першому читанні.

«Ми готуємо пропозиції про вдосконалення цього законопроекту від громадськості регіону, яка об'єдналася в Комітет патріотичних сил Донбасу. Законопроект передбачає очищення системи управління Донбасом. Він стосуватиметься тих, хто безпосередньо проявив себе як сепаратист або неявно був на боці сепаратистів, не виконуючи своїх професійних обов'язків. Дорога тут має бути пряма: закон — суд — тюремний строк. Закон про десепаратизацію втратить усякий сенс, якщо буде прийнятий після виборів. Якщо законопроект не стане законом, ми не можемо бути впевнені, що чортополох, який буйно росте у Донбасі, буде знищений до кінця».

«Питання виживання для нової влади — це питання можливості залучення активних сил, що воюють на Сході, в якесь політичне русло, — вважає Тимофій Милованов, професор Піттсбурзького університету. — Адже вже зріє конфлікт серед добровольців в АТО, які бачать, що нічого не змінилося. Що потрібно зробити? Головне — вирішувати економічні проблеми. Коли люди житимуть краще, вони почнуть підтримувати державу. Наприклад, конкретні речі: не нараховувати штрафи податкової тому бізнесу, у якого відібрали все. Адже це нонсенс. Тендери на розвиток регіону обов'язково повинні бути прозорими. При тендері слід враховувати, що, наприклад, 50% робочих місць повинні віддаватися місцевому населенню. Не буде роботи — знову буде революція. І найголовніше — потрібно ідентифікувати патріотів із Донбасу і привести до влади на місцях. Зараз є шанс усій Україні змінитися саме через Схід. Це унікальна можливість».

С. Гармаш, ділячись своїми особистими враженнями після поїздки в Слов'янськ і Краматорськ, жартівливо зазначив: «Головний барометр для мене — це моя теща. Вона ходила на референдум, була сепаратисткою. Зараз вона — за Україну. Плаче при вигляді українського прапора. Розповідає, що люди, які ходили голосувати за ДНР, звісно ж, голосували не за Росію. Просто намагалися змінити життя на краще».

Хіба всі ми, українці, не прагнемо того ж? Пам'ятаєте цитату з фільму «А зорі тут тихі»? «Війна — це не хто кого перестріляє. Війна — це хто кого передумає»... У мирний час кожен із нас може дозволити собі піддатися емоціям. Країна — ні. Якщо ми хочемо перемогти у цій війні.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter