Чи здатні судді змінитися самостійно і хто має говорити від імені судової влади

Чи реалізовуватимуть ці зміни нинішні лідери судової влади, навіщо довірили говорити про проблеми судової незалежності донецьким колегам і чому судді вважають, що в низькій довірі до них винні журналісти?

Події останніх днів: завершення XII позачергового з'їзду суддів України, кілька круглих столів, присвячених проблемам судової влади, активні дії Ради суддів України, та й участь глави держави в суддівському форумі дають ґрунт для прогнозів, якими можуть бути зміни для судового устрою країни, що чекає на суддів, а головне — на громадян, які все ще сподіваються на краще, і чого, судячи з розвитку подій, слід побоюватися.

Обіцянки президента

Як відомо, головний суддівський форум пройшов непросто. З'їзд збирали двічі: 19–20 червня і 25–26 вересня. Незважаючи на те, що революція повернула суддям вищий орган суддівського самоврядування, в червні було видно, що слухати старих лідерів вже не дуже хочуть, але скористатися правом вільного голосу дозволили собі лише деякі судді, та й то переважно пізніше — у вересні.

Очевидці можуть підтвердити, що головною темою перших двох літніх днів з'їзду було бажання всієї президії бачити на форумі главу держави. Одні, прекрасно знаючи, що Петра Порошенка не буде, намагалися таким чином скасувати з'їзд, інші змагалися за право стати голосом новообраного керівника держави в системі. Бажання зрозуміле: багато років близькість до президента була гарантією збереження посади. Раніше, до реформи 2010 року, піком суддівської кар'єри була посада голови Верховного суду України. Сьогодні головне питання — хто буде головним — поки що залишається відкритим. Судячи з призначень в Адміністрації президента, глава держави не зробив поки що ставки ні на кого з нинішнього суддівського корпусу.

Можливо, тому і нинішній голова Верховного суду України Ярослав Романюк (до слова, він єдиний залишився на посаді члена Вищої ради юстиції з усього колишнього складу ВРЮ, люстрованого законом «Про відновлення довіри до судової влади в Україні»), і колишній — Василь Онопенко у своїх виступах приділили час інформації про особисті зустрічі з президентом, який, судячи з їхніх слів, кожному індивідуально повідомив про те, що не може бути присутнім на форумі через зайнятість. Але у Василя Васильовича було більше фактів: президент розповів йому про деталі — він буде в Слов'янську. На жаль для суддів, реальна війна для президента виявилася важливішою за суддівський форум, з якого влітку так нічого й не «проросло». Судді не змогли ухвалити жодного рішення. У підсумку, незважаючи на витрачені з бюджету сотні тисяч гривень на його проведення, зневаживши мандат довіри від своїх колег, більшість втекла зі з'їзду, тому що в них були куплені квитки додому, які, до слова, держава (читай — платник податків) їм також компенсує.

А от завершення суддівського форуму у вересні ознаменувалося важливою подією: напередодні пізно ввечері стало відомо, що глава держави вирішив освятити своєю увагою з'їзд суддів. Президент не став для суддів ментором. Він акцентував увагу на тому, що суддівська реформа за європейськими стандартами — знову в пріоритетах Адміністрації президента. Але з промови Петра Порошенка стало зрозуміло: що і як змінювати він до кінця не знає, тому ні в його виступі на з'їзді, ні під час презентації стратегії реформ до 2020 року, що відбулася трохи пізніше цього самого дня, нічого, крім загальних і вже звичних гасел про європейські стандарти, підвищення довіри й незалежності судів, не було. Хіба що публічна обіцянка не тиснути на суди й захистити суддів від насильства.

Чи є у президента план реформ? Велике питання. Злі язики стверджують, що в АП досі уважно вивчають чернетки колишнього радника екс-президента Януковича Андрія Портнова. Але до честі АП слід сказати, що вони ведуть активні консультації з європейськими та американськими проектами реформ у цій сфері, підсумок яких стане всім відомий до кінця року.

З іншого боку, у своєму виступі президент дав суддям лише рік, щоб самим навести порядок у системі, якісним показником якого може стати зростання довіри до судів, за якого їм довірятиме більшість опитаних. Він запропонував суддям сформувати ВККСУ та ВРЮ і дати їм можливість очистити суддівський корпус від порушників. Вивчення стратегії реформ до 2020 року пропонує важливу і малопомітну тезу, не озвучену президентом напряму перед суддями: до 2020 року має оновитися 70% складу суддів, прокурорів і чиновників. Як цього буде досягнуто, поки що невідомо. Чи можна говорити про те, що у суддів, які відчувають за собою гріхи, є лише рік на те, щоб піти «з миром» самим або виштовхати зі своїх лав одіозних колег? Чи це було всього лише загравання з громадським настроєм, що прагне жертв людей у мантіях?

Чи здатні судді змінитися самостійно?

Вересневий етап з'їзду показав, наскільки болісно суддівська спільнота переживає зміни, вкрай небажані для них, але, схоже, неминучі. Так, перші три ряди віп-учасників та гостей з'їзду зайняли переважно нові обличчя: обрані на рік голови вищих судів. Зволили пропустити тусовку ті, що тримаються на плаву завдяки старим схемам, але вже втратили колишній вплив. З суддівської політичної сцени разом з покровителями зійшов Ігор Самсін, який проігнорував форум, а також Василь Онопенко, який вибрав велику політику. Не було майже нікого зі старих складів ЗСУ.

Після чудового виступу в червні на початку з'їзду, нині голова ВСУ Ярослав Романюк взяв слово лише наприкінці форуму і говорив більше про невідповідність суддівських зарплат європейському рівню... До слова, наскільки відомо, під ним, світанок кар'єри якого збігся з періодом світанку в Адміністрації президента Андрія Портнова, хитається крісло, і пленум ВСУ не збирається з цього питання виключно тому, що в АП поки що не знайшли кандидатури на заміну... Проте в президії поруч із президентом впевнено посіла місце новообрана голова Ради суддів України Валентина Симоненко.

Вересневий етап з'їзду змінив суддів. Незважаючи на відчутну організаційну режисуру подій, процес виборів трійки суддів до Вищої ради юстиції довів, що загального «одобрямсу» більше немає. Але чи не буде?

Вельми дивно, щоб не сказати образливо, виглядало те, що підсумувати проблеми суддівської незалежності, та й головувати на з'їзді, довірили судді Донецького апеляційного суду Людмилі Соломасі. По-перше, тому, що надто свіжі ще в пам'яті спогади про масову міграцію донецьких суддів у «ласі» суди столиці та країни. По-друге, про незалежність правосуддя в Донецьку, що виділився навіть на тлі загального нашого судового свавілля, довго ще ходитимуть легенди. (Як перекручували українську мову кращі юристи регіону, слід було б оповідати окремо.) На чому ж акцентувала увагу пані Соломаха? Лише одна красномовна теза: виконавча влада продемонструвала вчинення незаконного впливу на судову владу, коли своїм розпорядженням від 3 вересня зобов'язала суддів декларувати доходи, наче корупція — це тільки проблема суддів. Незважаючи на те, що незабаром було ухвалено закон про очищення влади, яким суддів зобов'язали це робити за законом, — продовжувала суддя, — ми вважаємо це втручанням у судову владу, мовляв, Кабмін не може своїм розпорядженням контролювати суди. За формою вона права. Але дух виступу, цього та більшості інших говорив про те, що судді не хочуть, не можуть і не збираються приймати зміни. У своєму специфічному реноме вони готові радше звинувачувати журналістів, ніж самих себе, вони не хочуть і не бачать шляхів для покращення комунікації з суспільством, заради якого зобов'язані працювати.

Тими днями громадяни найбільше обурювалися постановою судді С. Волкової про зміну запобіжного заходу з позбавлення волі на домашній арешт «беркутівцю» Садовнику, обвинуваченому в розстрілі 39 учасників Майдану. Суддів же на з'їзді найбільше обурила помилка журналістів ІА «Інтерфакс-Україна», які назвали обрання Людмили Соломахи головуючою на з'їзді обранням голови Ради суддів України. У цьому прикладі відображена суть існуючої різниці в розумінні нинішнього концептуального конфлікту між суддями і не-суддями. Так, журналісти помиляються, на жаль, не вивчають у вишах і часто навіть не читають законів, намагаючись, нерідко занадто самовпевнено, робити свої висновки про правильність чи неправильність судових рішень. Це велика проблема, і все ж не вона обумовила критичну ситуацію з судами сьогодні. Хоча, якби виші та редакції цінували й заохочували спеціалізацію журналістів, розмова журналістів з суддями однією мовою розв’язала б низку проблем.

Судді в більшості своїй не хочуть прийняти того факту, що вони такі самі слуги суспільства, як і всі інші, а не боги, чиї рішення здатні підміняти закон. Вони на службі у народу, що вимагає ціною власного життя справедливого правосуддя, доступної та підзвітної системи. Відкритих залів засідань для всіх бажаючих, виправлення кричущих порушень прав людини, узаконених рішеннями судів, контролю за способом життя і поведінкою кожної людини, що посідає публічну посаду, вчиняє дії від імені держави і на гроші платників податків, та багато іншого. Поки ж судді замінюють всі інші пріоритети гострим бажанням зберегти власний незалежний статус, незважаючи ні на що. Це, утім, як і явне поки що небажання вести діалог із суспільством, може стати руйнівним для них самих.

Нові старі обличчя

Викликає схвалення активність, з якою Рада суддів України вирішила звалити на себе непосильну ношу штовхати сізіфовий камінь змін. Ухвалені з'їздом суддів рішення хоча й підкреслюють занадто велику відстань, з якої судді наближаються до розуміння природи своїх проблем, та все ж свідчать про прагнення до якісних перетворень. Так, справедливо вимагати і бажати, щоб держава захищала незалежність судів передусім. Але суд не може бути незалежним від потреб суспільства, якому служить.

Так, усе повинно бути названо своїми іменами. Судді справедливо хочуть, щоб факти корупції озвучувалися в ЗМІ із зазначенням прізвища та посади винуватого, але не підносились як доказ ущербності всієї системи. Не можна нав'язувати суспільству стереотип, що якщо ти суддя — то обов'язково корупціонер. Не можна закликати не виконувати судові рішення. Не можна безпідставно називати їх незаконними. Не можна громити суди, рвати мантії та відрізати голови суддям. Але зараз, коли суспільство втратило толерантність через очевидну неможливість зломити стіну нерозуміння, якщо суди не підуть на діалог і швидкі зміни всередині системи, дорогі палаци правосуддя зникнуть, немов Бастилія.

Але хто ж має право і мандат говорити від імені всіх суддів і, що найважливіше, провести всі ці справді необхідні зміни?

У процесі попередніх реформ та у відповідь на рішення Верховного суду України про третій тур виборів від 2004 року, а потім і бажання ВСУ перетягнути на себе ковдру першості у судовій владі, систему перетворили — абсолютно свідомо і цілеспрямовано. Сьогодні з'їзд суддів залишився єдиним органом, який може говорити від імені всієї системи. Але в системі державної влади немає сили, органу, публічної особи, яка має повноваження лобіювати інтереси судової влади перед парламентом, відстоювати її бюджет в Камбіні або хоча б розробити і провести через парламент таку важливу для відновлення порушеного права поправку як можливість перегляду рішення суду на підставі звільнення судді за порушення присяги. Тобто, хто може розробляти і реально просувати рішення, що стосуються інтересів суспільства в цілому, а не окремих органів у судовій системі?

Як зазначив на з'їзді Ярослав Романюк, судді зараз можуть просити, закликати і робити заяви. Нова влада судам поки що нічим не зобов'язана. У тому разі, якщо з подачі глави держави не буде вибудувана за допомогою якісних законодавчих змін система судової влади, відносини влада-суди повернуться на відомі круги. Адже судова система була розділена свідомо: дрібними групами суддів (радами суддів спеціалізованих судів, наприклад) легше керувати з боку, ззовні судової системи, зокрема. Верховний суд України все ще не може пробачити вищим судам своє процесуальне приниження. Немає єдності і серед спеціалізацій. Чого тільки вартий спір за судовий збір, адже найбільші збори у господарських судів, а розподіляють гроші від зборів на потреби судів за кількістю справ. У виграші опиняються загальні суди з їхніми сімейно-межовими спорами. До цього ж домішується юрисдикційний спір, який ніхто не збирається вирішувати. Адже в адмінсуді земельні спори обходяться дешевше, внаслідок чого страждають «господарники». Це протиріччя існує вже не один рік.

З іншого боку, Мін'юст минулого тижня провів майже таємне обговорення змін до Конституції невідомого авторства, які судді вирішили навіть на з'їзді не розглядати, оскільки їх ніхто про ці зміни не повідомляв. Цей документ взагалі не може претендувати на таку назву. Структурні зміни системи там зводяться до ліквідації господарських судів взагалі, частково ВККСУ і дозволу радам суддів створювати незліченну кількість дисциплінарних комісій. Кажуть, проект вийшов з АП. Але, пам'ятається, ліквідація госпсудів — це ідея-фікс Андрія Портнова, що виникла через конфлікт із сином Віктора Януковича за вплив на ці суди. Але ж такі «перетворення» — це не стратегія і не якісні зміни. Це помста і реванш. І розгойдування політичного маятника. Чи можна собі дозволити в нинішній ситуації і за нинішніх очікувань суспільства керуватися лише помстою?

Стратегій розвитку судової влади у нас було і є багато. Але хто зобов'язаний втілювати все це? Необхідний структурний аудит, реальні й дієві механізми здійснення змін, потрібен відповідальний орган, здатний структурні зміни усвідомити, розробити та пролобіювати. У багатьох державах цим займаються вищі ради магістратур/ради суддів як вищі органи суддівського самоврядування. У нас, внаслідок активної співпраці з канадською програмою реформ ВСУ за часів його розквіту, залишилися «уламки» ради суддів без потрібних повноважень, і є ВРЮ з обмеженими повноваженнями та статусом конституційного (позасистемного) органу держави, а не органу суддівського самоврядування, як того вимагає Рада Європи. Є ще ДСАУ з частковими повноваженнями. Очевидно, що прийшов час якісного об'єднання всіх розрізнених структур у систему судової влади з аудитом повноважень, сфер впливу й відповідальності. Час розробки нових механізмів взаємодії як всередині системи, так і з органами, які ухвалюють остаточні рішення — КМУ, парламентом, АПУ. Тільки тоді стратегічний план реформ може бути розроблений тими, хто живе цим і розуміє всі проблеми зсередини, а завдання покроково можуть бути розписані й виконані.