Новини
Ракурс

Парламентські вибори—2014: нові обличчя чи нові партії

17 жов 2014, 15:58

Відповіді на ці запитання неоднозначні. Про нові тенденції та старі граблі української партійної культури читайте в статті «Ракурсу».

Струс в українському суспільстві і політиці, яким став останній Майдан, породив небачену досі хвилю нових облич серед кандидатів у депутати та в списках відомих партій. Про появу безлічі нових партій годі й казати: українців їхнім розмаїттям не здивуєш ще з початку 1990-х років, відтоді як ЦВК почала реєструвати їх стосами. Інша річ, чи вплинула ця кількість «нових облич» на якість українських партій, чи змінилися принципи їх формування та комунікації з виборцями.

Партії чи проекти

Давні нарікання політологів та аналітиків на несправжність і короткий вік життя українських партій, що навіть заслужили назву «квазіпартії» або виборчі проекти, є актуальними досі. Чимало партій (навіть тих, хто має згідно з соцопитуваннями найвищий рейтинг) ідуть у парламент вперше. Це, звісно, не означає, що вперше йдуть туди їхні члени, ідеться лише про переформатування або створення нових політичних об'єднань. Наприклад, уперше йде в Раду «Блок Петра Порошенка», «Опозиційний блок», «Народний фронт», створений на базі «Фронту змін» (партія так квапилась отримати нове ім'я, що поцупила чуже). З аксакалів української політики присутні лише «Батьківщина», «Сильна Україна», «Свобода» і невмируща КПУ. Є й чимало абсолютно нових партій, на які експерти покладають найбільші надії.

На думку відомого українського політика Олега Рибачука, який тепер очолює платформу громадських ініціатив «Центр UA», деякі з нових партій принципово інакше діють, роблячи дуже прозорі процедури та внутрішню люстрацію (як тут не згадати Народний рух України, який забороняв членство комуністам). «Нові партії творять осередки, даючи можливість людям на місцях обирати кандидатів. У них немає тиску апарату і грошей, тому там більше щирості. Нові маленькі партії йдуть у люди, спілкуються з людьми напряму. У великих партіях давно ніхто не говорить з людьми, там тільки посилають меседжі. У старих партій внизу не лишається коріння, бо немає зворотнього зв'язку, і рано чи пізно це їх і погубить. Вони ведуть дорогі, але віртуальні передвиборчі кампанії: телебачення, білборди тощо. Молоді партії, не маючи таких грошей, роблять ставку на живе спілкування з людьми», — вважає О. Рибачук, який упевнений, що майбутнє буде саме за такими партіями. Суттєвою ознакою нового типу партій експерт називає також те, що «неможливо вгадати, хто в них буде лідером».

Лідери чи вожді

Культ лідера в українських партіях є давнім і, по суті, життєдайним для них. На думку українського політолога Володимира Фесенка, життєвий цикл українських партій напряму пов'язаний з піком популярності їхнього лідера. «Політичні партії, як і люди, теж мають свій життєвий цикл з піком популярності та занепадом. Більшість українських впливових партій спираються на популярність лідера, тому коли проходить його пік популярності, партія теж переживає занепад», — пояснює В. Фесенко. Втім, цьогорічна передвиборча кампанія чи не вперше засвідчує спроби відійти від вождистських проектів: досвідчені українські політики набирають до себе в списки молодих і бажано суспільно активних, іноді поступаючись їм навіть першим місцем.

Однак чи є залучення в партію комбатів та активістів Майдану чимось більшим за політтехнологію? Доцент кафедри політології Харківського національного університету імені В. Каразіна Тетяна Панченко вважає відсутність впливової команди великою вадою багатьох нових політичних структур: «Окрім перших фігур, решта партійних членів маловідомі виборцям. Прагнення включити до партійних списків осіб, що стали відомими через відверту громадську позицію та участь у АТО, не є засобом партійного будівництва, а способом отримання симпатій небайдужих виборців».

Більш оптимістично дивиться на розвиток українських партій О. Рибачук, що з учасника політичного процесу перетворився на аналітика. На його думку, позачергові парламентські вибори 2014 року будуть останніми виборами з лідерськими проектами, де «є розкручене обличчя, навколо нього купа грошей, а партію формують «друзі» обличчя і «друзі» грошей». «Вперше у виборця з'явився вибір. Крім того, багато старих партій відмовляються від позиціювання себе як вождистських. Нові партії вибудовуються за іншим принципом. Новим, нещодавно створеним партіям набагато важливіше дати своїм однопартійцям можливість впливати на ухвалення рішень, апелюючи до нового виборця. Є величезний запит суспільства на це, деякі з партій це імітують, але коли є великий запит, то рано чи пізно пропозиція гарантовано буде», — вважає О. Рибачук.

Втім, якщо вірити соцопитуванням, найвищий електоральний рейтинг поки що мають партії, в яких ім'я лідера часто фігурує в самій назві (хай навіть його й немає в списках, як от із «Блоком Петра Порошенка»). «Партії, які очолюють електоральні рейтинги, утворено довкола певних фінансово-політичних угруповань, які хочуть провести в парламент певну кількість депутатів, які будуть підтримувати чи то президента, чи інші олігархічні угруповання. Навіть з самої назви партії-лідера соцопитувань видно, як вони намагаються обійти закон, який заборонив блоки», — звертає увагу аналітик Фонду «Демократичні ініціативи» Олексій Сидорчук.

Громадські активісти і політики: хто кого

Перетворення українських партій з політичного лобі фінансово-промислового капіталу на виразників інтересів різних соціальних груп (як це й заведено в представницьких демократіях) станом на осінь 2014 року не відбулося, але вперше з'явилася надія на нього. Зміцнення каналів зв'язку партій з населенням, насичення списків громадськими активістами та відкритість внутрішніх процедур, у тому числі й списків, — те, що пришвидшує процес. Однак цього, на думку експертів, недостатньо. «Поки що з основних функцій влади українські політичні партії найкраще виконують одну — боротьбу за владу. З цієї точки зору їх можна називати не партіями, а «мисливцями за портфелями» (за влучним висловом М. Вебера). Таке становище буде зберігатися щонайменше доти, доки не буде вирішене питання державного фінансування політичних партій та зміни системи обрання влади», — переконаний львівський політолог Юрій Шведа, доцент кафедри політології філософського факультету Львівського національного університету ім. І. Франка.

Присутність громадських активістів або учасників бойових дій на сході у списках партій викликає суперечливі відчуття не лише в пересічних виборців, але й в експертів. «Присутність представників громадянського суспільства в списках партій — це, безумовно, позитив, бо вони здатні розбавити систему, де люди йдуть у парламент, щоб отримати доступ до певних ресурсів. З іншого боку, представники громадянського суспільства йдуть на вибори окремо, у списках різних партій. Це означає, що вони поки що не здатні сформувати власну партію, і створює небезпеку, що вони можуть розчинитися в цих партіях», — вважає О. Сидорчук.

Адже якими б позитивними і професійними не були окремі представники партій, парламент залишається командною грою. Тому виграш виборців залежить не від окремих гравців-депутатів, а від сили самої команди.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter




Загрузка...