Новини
Ракурс

Сценарії завершення епохи Путіна

11 бер 2015, 14:16

У 1943 році психоаналітична лабораторія відомого доктора Вальтера Лангера на замовлення шефа американської зовнішньої розвідки Вільяма Донована зробила доповідь про особливості особистості Адольфа Гітлера. США негайно переглянули ставлення до ситуації і приступили до підготовки другого фронту. Після війни ці матеріали було розсекречено, і сьогодні кожен бажаючий може ознайомитися з ними у книзі «Мислення Адольфа Гітлера». Це був перший такий аналіз, що поклав початок проведенню аналогічних досліджень іноземних керівників психоаналітиками ЦРУ. Психологічний портрет особистості дає змогу фахівцям прогнозувати вчинки людини, моделювати події.

Дослідження «Росія після Путіна. Можливі моделі» було проведено Центром досліджень армії, конверсії і роззброєння (ЦДАКР). Автори проекту — директор центру Валентин Бадрак і керівник Лабораторії аналізу особистості ЦДАКР Дмитро Козлов зазначають, що тільки почали розробляти цю методику: через особистості намагатися аналізувати й прогнозувати політику держав. Експерти в своєму першому аналізі оцінили можливість зміни влади в РФ, умови таких змін, а також особистісні особливості основних фігур, які можуть претендувати на пост президента країни.

«Ракурс» знайомить читачів із результатами цього дослідження.

Більшість аналітиків сьогодні одностайні в думці, що Путін, як людина одержима, йтиме до кінця. Але з деякого часу саме це зробило його вразливим для своїх же соратників. З початку 2015 року невдоволення політичним курсом Путіна різко зросло навіть серед його близького оточення. Наприкінці січня агентство Bloomberg, посилаючись на анонімні джерела, повідомило, що диктатор «звузив своє ближнє коло до кількох силовиків» і різко скоротив своє спілкування навіть із тими людьми, які вважалися його друзями. Багато хто із ЗМІ процитував соціолога Ольгу Криштановську, яка зазначала, що для Путіна настав доволі непростий час: «Його критикують і ліберали, і яструби».

Російський режим має характер ліберальної диктатури. Метою цього режиму є контроль над фінансовими потоками для збагачення. Путін завжди боявся потрапити в жорна між лібералами та націоналістами. Рокіровка з Д. Медведєвим мала на меті догодити лібералам і була частково успішною: вдалося замилити очі Заходу. Ліберали всередині Росії на це не купилися. Косметична демократизація призвела тільки до зростання протестної активності — масових демонстрацій. Тому було ухвалено рішення про перехід до іншого сценарію: Путін повернувся, але в жорсткішій формі. Він зрозумів, що якщо вибирати між лібералами та націоналістами, краще обрати других. Ліберали беззубі, не здатні на агресивні дії, загрузлі у своїх особистих амбіціях. Якщо й зможуть вивести людей на вулиці, то ніколи не штовхнуть їх на рішучі дії. Націоналісти набагато серйозніші й небезпечніші. Путін дійшов висновку, що якщо не в змозі приборкати загрозу з боку націоналістів, він може очолити їх, як хтось влучно висловився, «націоналізувати націоналізм». Плоди цієї політики ми пожинаємо зараз. Ці дії загнали його в складну ситуацію: схопив вовка за вуха і не знає, що з ним робити. Він очолив націоналістичну ейфорію, але підкидати в це багаття нові зовнішньополітичні успіхи не може.

Сьогодні режим у Росії, швидше за все, готується до чергової облуди — ще однієї зміни вивіски. Відхід Путіна з посади президента неминучий. Адже хай би який сценарій вибрала правляча каста для збереження стійкості, Путін не є необхідною фігурою як глава держави. Відхід Путіна не означає, що він втратить політичну вагу. Він може просто відступити в тінь. Цей режим схильний до подібних ігор — проводити ребрендинг, виставити вперед маріонеткову фігуру. Напевно, цей варіант буде опрацьовуватися, оскільки весь шквал критики зосереджений не на режимі, а на особистості Путіна. Позбувшись його, можна відразу вирішити масу проблем, при цьому основи цього ладу змінам не піддаються.

Так чи інакше, але в гіршому разі розклади можуть виявитися такі, що хворобливо самотній українофоб акуратно передасть кермо влади комусь із силовиків. Не виключено, що із ще більш колючими характеристиками особистості: невиправно жорсткому Сергію Іванову чи небагатослівному, з гранично небезпечною хваткою Сергію Шойгу. Може зійти й відданий васал Дмитро Рогозін, який за кілька останніх років «поблизу Путіна» зумів відростити гострі політичні ікла й показати себе непоганим актором. Як здається, такі інтелектуали та логіки, як, скажімо, Сергій Чемезов, Владислав Сурков або Ігор Сечин менш підходять на роль наступника. Вони радше виступлять із функцією всебічних охоронців свого нинішнього патрона.

Більш м’які, позитивні сценарії, при яких до влади в Росії прийшов би хтось із опозиційних політиків, менш вірогідні порівняно з гіршими. Вони можливі лише в певних, надзвичайних умовах. Наприклад, якщо б проти курсу гнобителя України піднялася значна частина росіян. Це не тільки малоймовірно в умовах поліцейської держави, а й досить легко потоплювано за наявності такої потужної репресивної машини, яка підкріплюється ордою послужливих ЗМІ.

У світлі неминучого занепаду правління одіозного російського лідера є сенс окреслити можливі сценарії завершення тривалої путінської епохи.

Сценарій №1. Переворот силами найближчого оточення

Може бути реалізований у прихованій формі, що зовні нагадуватиме відхід Єльцина: відставка, призначення «надійного» наступника, розкрутка його фігури у ЗМІ, і легітимізація через вибори. Основною метою буде збереження «путінізму після Путіна», тобто продовження існуючого курсу на обслуговування інтересів кремлівської клептократії, збереження альянсу силовиків і великого бізнесу, і, загалом і в цілому, все ту ж неоімперіалістичну зовнішньополітичну доктрину. Найбільш можливі наступники — Сергій Іванов, Сергій Шойгу. У цьому сценарії Путін іде з великої політики.

У довгостроковій перспективі для Росії і всього світу це означає продовження конфронтації, обумовленої самою конструкцією створеної Путіним російської держави. Однак не виключений тимчасовий ефект «відлиги» як на міжнародній арені, так і всередині країни, у зв’язку із загальною втомою від Путіна і сподіванням на зміни. В результаті — неминуче покращення відносин із Заходом, що може стимулювати постпутінську еліту до внутрішньої еволюції та поступової лібералізації, що перейде у справжні реформи. Подібні сценарії м’якої демократизації реалізовувалися в багатьох тоталітарних державах.

Сценарій №2. Рокіровка

Це варіація на тему попереднього варіанту, можлива у випадку, якщо Путін почує недобре і вирішить сам очолити процес назрілих змін шляхом повторення досвіду з Медведєвим. У разі подібного сценарію він збереже якусь символічну посаду в архітектурі влади, що, враховуючи невідповідність реальної кремлівської ієрархії офіційним титулам, абсолютно не завадить йому й далі бути «першим серед рівних» у тіньовому «політбюро».

Наступником може стати як хтось із близького оточення, так і якась компромісна фігура, наприклад Олексій Кудрін або той же Дмитро Медведєв. Не виключений і несподіваний варіант із кимось із іменитих опозиціонерів, готовим проміняти ідеали й отримати найвищу державну посаду в обмін на лояльність реальним «господарям Росії». У будь-якому разі функція президента буде виключно представницькою. Як і в першому варіанті, реальна політика зміниться мало або не зміниться зовсім, але «ефект відходу Путіна» зіграє Росії на користь.

Сценарій №3. Націоналістичний переворот

Найгірший сценарій для Росії і світу. Може бути здійснений радикалами у випадку, якщо політика Путіна здасться їм недостатньо рішучою, а сам російський лідер повністю втратить довіру суспільства. Незважаючи на різке зрушення риторики і дій самого Путіна вправо і вміле маніпулювання радикалами через «ручного націоналіста» Рогозіна, покликані присікти «праву загрозу», незадоволені «занадто м’яким», на їхню думку, курсом президента зберігаються в середовищі маргіналів і радикальних шовіністів. Яким, як це завжди трапляється, радикалізація влади здається половинчастою і недостатньою. «Загроза справа» зростатиме у разі відсутності успіхів на фронті, загострення внутрішніх міжнаціональних проблем або ж будь-яких спроб пом’якшити агресивну зовнішню політику. Однак силові структури в Росії в цілому досить вірні Путіну і добре підготовлені для швидкого, ефективного та жорстокого придушення можливого бунту. Справжня небезпека виникне у разі альянсу націоналістів, лібералів і частини силовиків, серед яких традиційно сильні націоналістичні настрої. У цьому разі гіпотетично можливий прихід до влади ультраконсервативних, радикально антизахідних сил, близьких за духом до ісламістських деспотій Близького Сходу. Спектр можливих лідерів вкрай широкий, і фігура може виявитися абсолютно несподіваною — від кишенькового блазня-націоналіста Рогозіна до напівбожевільних ідеологів «Русского мира». Або навіть ветеранів триваючої війни в Україні, багато з яких одержимі крайніми формами шовінізму. Наслідки захоплення влади в ядерній державі войовничими радикалами є абсолютно непередбачуваними. Варіант планетарної катастрофи в такому разі стане цілком реальним.

Сценарій №4. Статус-кво

Залишається нехай і невелика, але все ж можлива ймовірність тривалого збереження статус-кво. Однак збереження архітектури влади з Путіним на чолі вже не вигідно нікому, включаючи значною мірою навіть його самого. Збереження російського «престолу» за Путіним призведе до всебічної стагнації, повільного, але неминучого занепаду створеної ним системи, яка, як і всі позбавлені оновлення, закупорені у вакуумі політичні режими, подібно до пізнього СРСР, повільно старітиме і гнитиме зсередини, щоб зрештою неминуче вибухнути. По суті, це буде лише відстрочкою неминучого, що рано чи пізно закінчиться одним із описаних вище варіантів. Кожен зайвий рік, проведений Путіним на «троні», посилить неминучий струс від його відходу, що, напевно, усвідомлює якщо й не він сам, одурманений владою, то його найближче оточення.

Путіна змусять піти не низькі ціни на нафту, санкції та економічні труднощі, а, насамперед, втома породженої ним системи, яка загрузла в новій «епосі застою», від самої себе. Росія стоїть на роздоріжжі між лібералізацією та зануренням у націоналістичне мракобісся, але в обох цих макросценаріях для Путіна вже немає місця, і навіть у разі збереження «путінізму» як державного курсу сам творець став зайвим у власній системі. У відході ВВП зацікавлені всі, і нехай зміни не будуть миттєвими, але вони неминучі. А отже, відхід епохи Путіна не за горами.

Фактори перемоги для України

Наша країна зараз у складній ситуації. З самого початку війни було три можливих фактори перемоги. Перший — стійкість української армії; другий — підйом західного світу, тиск разом з ізоляцією Путіна; третій чинник — російський народ. На останній фактор розраховувати не доводиться. Що стосується другого, то Вашингтон прокидається, але дуже повільно, постійно зіштовхується з тиском з боку Німеччини. Кількість союзників Росії в Європі не зменшується. Міжнародна диспозиція говорить про те, що Україна залишається у складній ситуації. Українська влада має переглянути своє ставлення до створення військового потенціалу країни. У Путіна є півроку (максимум, місяців вісім), але цей час є і в України. На сьогоднішній день, на жаль, питання з держоборонзамовленням пробуксовують з різних причин. Практично немає проекту військово-технічного співробітництва із західними державами.

Єдина можливість посилити сьогодні українську армію — оголосити про курс на професійну. Ядро армії — до 30 тис. осіб, це люди, які сьогодні воюють на Сході й заслуговують на те, щоб стати професіоналами. У нас є один вихід: створити прецедент, коли армія стане зброєю стримування. Зростання українського оборонного потенціалу прямо пов’язане з придушенням режиму Путіна.

Підготувала Оксана ШКЛЯРСЬКА


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter




Загрузка...