Найзаможніша жінка Османської імперії Роксолана і міфи про безправ’я мусульманок

Аби відповісти на це питання, пропонуємо розглянути протоколи османських судів, що стосуються майнових та сімейних спорів жінок.

Судова статистика

Cімейне право османів ґрунтувалося на принципах не лише мусульманського, а й місцевого звичаєвого права, в основі якого лежать приписи духовних осіб і суддів (фетви), що сприймаються як пряме керівництво до дії. Вивчаючи реєстри судових справ османських судів, дослідники відзначають наявність великої кількості спорів за участю жінок як позивачів. «В переважній більшості вони показують, що ці жінки були обізнані про свої законні права і активно відстоювали їх у судах», — каже турецький історик, письменниця американського походження Асли Санджар.

Переважно жінки зверталися до суду для врегулювання питань, пов'язаних зі шлюбом і його розірванням (Коран дозволяє розлучення подружжя), вирішення майнових суперечок і отримання гарантії свого фінансового забезпечення. Коли вони не домагалися справедливості в місцевих судах, відправлялися до Стамбула з усіх куточків Османської імперії, щоб подати скаргу у Вищу державну раду безпосередньо султану.

Ізраїльський професор Хайм Гербер, який досліджував судові реєстри османів XVII і XVIII століть, стверджує, що 77% усіх судових розглядів за участю жінок вигравали саме жінки. Однією з причин такої довіри було те, що суд був їх покровителем. «Жінки в Османській імперії потребували захисту і підтримки своїх прав, — вважає австралійський професор-сходознавець Івон Сенг, — а у кадіїв (місцевих османських суддів) був такий обов'язок як захист слабких і беззахисних. Тому не дивно, що суди підтримували жінок в ефективному відстоюванні ними своїх прав».

Недійсний шлюб

Не так давно в Україні активно обговорювалося весілляв Дагестані 57-річного глави районного РВВС Нажуда Гучігова й 17-річної мешканки чеченського села Байтарки Луїзи Гойлабієвої, до якого була прикута увага не лише російських, але й українських ЗМІ. Адже на ньому був присутній особисто Рамзан Кадиров. Нещасна наречена не залишила байдужими багатьох українців, які в більшості випадків списували все на жорстокі закони ісламу, мовляв, жінка в мусульманському світі безправна, тому її думки щодо шлюбу ніхто і не питає.

Але це не так. Наприклад, в Османській імперії за традицією дівчину справді видавав заміж батько, за його відсутності це міг робити дід, брат або інший родич чоловічої статі. Якщо у нареченої їх не було, такі обов'язки виконував кадій, тобто османський суддя. Доросла жінка могла робити це без будь-яких представників. У всіх випадках для юридичної дійсності шлюбу обов'язково була потрібна згода нареченої. У судовій практиці османських судів активно розглядалися суперечки жінок, які не бажали виходити заміж проти своєї волі.

Ось один з таких прикладів з судового реєстру кадія Амасьї 1624 року. Суть справи така: батько дівчини Хіджи Болі бінт Хусейн з села Салурджу Дере провінції Амасья видав її заміж за Сіпахі Мехмед-бея (кавалериста, представника служивого дворянства). Дізнавшись про це, дівчина відразу поскаржилася кадію, бажаючи розірвання цього шлюбу, згоди на який вона не давала, бо хотіла вийти заміж за іншого молодика — Ібрагіма-челебі бін Кейван (швидше за все, представника османської інтелігенції або духовенства). Кадій Амасьї у своїй фетві визнав такий шлюб недійсним на підставі того, що дівчина у зрілому віці, і батько не може видати її заміж проти її волі. Позивачці також було дозволено вийти заміж за Ібрагіма-челебі.

Примітно, що сватали дочок османські батьки ще в дитячому віці. Потім, ставши юнками, вони могли відмовлятися від запропонованого їм нареченого. Якщо батьки були проти, дочки зверталися до суду, як це зробила Аїша бінт Мустафа Баша. У своєму позові, поданому в 1618 році, вона вказала, що досягла повноліття. «Не визнаю шлюбу, підготовленого моїм дядьком Махмудом, і хочу припинити його дію. Я призначаю своїм представником (опікуном) з усіх питань Еміра Алі бін Хамді. Алі погодився бути моїм представником», — пише вона (20 41-2; 12 Джумадіуль-авваль 1017).

Шлюбний контракт

Ще однією важливою рисою сімейних відносин османів було укладення шлюбного контракту. Без нього жоден шлюб в Османській імперії не вважався дійсним. У ньому потрібно було вказати імена нареченої, нареченого, батьків або опікунів, а також свідків. Поряд з цим обов'язковим було позначення суми махра (подарунка нареченого нареченій) і таких умов шлюбу, як місце сімейного проживання, прийняття чоловіком дружини дітей від попереднього шлюбу і взяття їм на себе обов'язків щодо їх утримання або обіцянку чоловіка прожити в моногамній сім'ї (за законами ісламу чоловік міг мати чотирьох дружин).

Порушення цих умов може стати для жінки підставою для розлучення без втрати права на матеріальне забезпечення. Адже їм чоловік дарував махр, який складався з двох частин: перша — «махр-і муаджель» (негайна) виплачувалася нареченій під час одруження, друга — «махр-і муеджель» (відстрочений) — після розлучення або смерті чоловіка. «Для уникнення можливих непорозумінь в майбутньому, в шлюбному договорі детально вказувалося, скільки і в якій формі буде виплачуватися махр», — стверджує Асли Санджар.

Як правило, чоловіки дарували нареченим золото, срібло, а багатші — дорогоцінні камені, товари або нерухомість. Без дозволу дружин вони не могли користуватися цими подарунками.

Крім цього, саме чоловік був зобов'язаний нести усі витрати дружини і дітей на харчування, одяг, проживання, дах, прислугу, медичні послуги тощо. Якщо він відмовлявся це робити, дружина могла поскаржитися до суду. Аналізуючи рішення у таких справах анатолійських кадіїв за 1880–1906 роки, турецький вчений Ріфат Оздемір дійшов висновку, що вони застосовували закон буквально, виносячи рішення про призначення позивачам-жінкам щоденної грошової допомоги, за виплату якої був відповідальний чоловік. Невиконання рішення кадія, як і невиплата першої частини махра, каралося тюремним ув'язненням.

Статок Роксолани

Про те, як виплачувалася друга частина махра, ми розповімо в наступній публікації, присвяченій темі розлучення в Османській імперії. А зараз приділимо увагу праву жінок того періоду на власність. Адже вони могли на свій розсуд купувати, контролювати і розпоряджатися рухомим і нерухомим майном. Як приклад наведемо господарську діяльність султанші-українки Роксолани, яка з рабині перетворилася на дружину османського султана Сулеймана Пишного.

Окрім грошей він дарував їй землі, села і ферми в Єрусалимі, Єгипті, Мецці, Омані, Стамбулі, які приносили чималий прибуток. Відомо, що річний дохід тільки з полів і сіл провінції Траблус (території нинішніх Сирії та Палестини) становив 97 978 акче (османська срібна монета), тобто 293 934 американських доларів (в основі підрахунків — ціна 1 граму золота в березні 2016 року). У той час Роксолана була найбагатшою жінкою Османської імперії. Але не займалася накопиченням величезних статків, а більшу частину своїх доходів віддавала на благодійність. Для цього своє майно — землі, маєтки, ферми, торговельні лавки, прибуткові будинки — вона заповіла спеціальним благодійним фондам спадкування — вакфам.

Примітно, що у Стамбулі 36% вакфів заснували в 1546 році саме жінки, серед яких найбільші належали Роксолані. Першим її благодійним проектом став побудований до 1550 року в Стамбулі комплекс (кюліє) Хасекі, тобто улюбленої фаворитки султана, що складається з мечеті, шкіл (для дітей — сіб'ян мектебі й духовенства — медресе), їдальнею для бідних (імарета) і лікарні (даррюшшифа).

В османських архівах є документи вакфа, у котрих Роксолана описує, скільки грошей слід виділяти на утримання її кюліє і виплату платні обслуговуючому персоналу. Окремо вона вказала вимоги до працюючих там співробітників — вчителів, лікарів, кухарів тощо. На рік тільки на столову для бідних (імарета), в якій щодня годували бідних і бездомних відвідувачів рисом, м'ясом з маслом і спеціями, сезонними овочами та фруктами, а на свята — ще й солодощами, йшло 120 тисяч акче, тобто 360 тисяч доларів. Її храмовий комплекс на той час став третім за значимістю після комплексу султана Мехмеда Фатіха (Завойовника) і Сулеймана Пишного.

Подібні благодійні комплекси Роксолана побудувала в Єрусалимі, Мецці й Медині. А ще вона за власний рахунок зводила хамами (громадські лазні), фонтани, караван-сараї (постоялі двори) в багатьох провінціях Османської імперії. Детальніше про це можна прочитати в книзі автора цих рядків «Роксолана: міфи і реалії».

Примітно, що більшість благодійних комплексів цієї султанші дійшли до наших днів, а деякі досі виконують свої функції. Так, у лікарні кюліє Хасекі, побудованій Роксоланою у Стамбулі, досі лікують людей, в її школах навчають богословів Туреччини, а в імареті (їдальні) Єрусалиму годують безкоштовно бідняків.

Масова доброчинність

Відомо, що у Стамбулі зі 183 вакфів, заснованих для зведення шкіл (сіб'ян мектебі), 39 належали родичкам султана та жінкам його гарему. Серед них була і наложниця султана Сулеймана Гюльфем, яка на 20 років пізніше його законної дружини Роксолани побудувала в районі Стамбула Ускюдар мечеть для жінок зі столовою для бідних, медресе і сіб'ян мектебі. Для цього вона пожертвувала у вакф в районі Саманвіран Стамбула 24 кімнати, 10 кімнат навколо блошиного ринку, в районі Хаджі Ювейса — один будинок, чотири магазини, шість будинків навколо хамаму Аладжа й багато іншого.

Такі комплекси у провінціях будувала і мати султана Сулеймана Айше Хафса, а також інші султанші, що жили протягом 600 років. Адже іслам велить мусульманам робити добру справу.

Завдяки активній доброчинній діяльності жінок Османської імперії, які віддавали своє майно у вакфи, жебраки в Стамбулі і провінціях Османської імперії не вмирали від голоду і холоду, а діти простолюдинів безкоштовно отримували початкову освіту. Про таке могли тільки мріяти бідняки й аристократки європейських монархій.

Леся ШУТКО