Новини
Ракурс
Фото: pxhere.com

Конституція — закон — суд: норми без дії

Наші юридичні виші традиційно і переважно навчають тупо застосовувати типові законодавчі приписи до будь-яких життєвих ситуацій і правових відносин

Нещодавно на VI Міжнародному судово-правовому форумі була вчергове порушена проблема застосування судами Конституції України, яка є Основним Законом держави, а її приписи є законодавчими нормами прямої дії. Експерти-спікери, судячи з відгуків у Facebook, так і не змогли надати учасникам однозначної відповіді щодо її розв’язання.

В коментарях до посту одного з учасників форуму суддя заявив про певні розбіжності у думках стосовно можливості та необхідності судам визначати неконституційність певного закону чи окремого припису при розгляді конкретних правових відносин і прямого застосування статей Конституції за умови, якщо КСУ не розглядав такий закон щодо його відповідності Конституції. Такий підхід суддів, та й адвокатів, викликає нерозуміння.

Спробую пояснити свою правову позицію, яка ґрунтується на засадах філософії і загальної теорії права, а також на результатах участі в дослідженні щодо застосування судами України у своїх рішеннях конституційного принципу верховенства права. Його було проведено кілька років тому Центром з дослідження верховенства права і його втілення в національну практику, що функціює в структурі Національного університету Києво-Могилянська академія.

 

Видається, що розв’язання піднятої проблеми дещо ускладнене і суддями, і адвокатами, і деякими експертами.

По-перше, на моє переконання, не треба розглядати повноваження і спроможність суду будь-якої юрисдикції та спеціалізації при розгляді конкретної справи вирішувати питання конституційності будь-якого закону чи його окремої норми. Цю функцію слід залишити КС, оскільки це є безпосередньою його повноваженнями.

По-друге, необхідно йти шляхом застосування приписів Конституції як норм прямої дії Основного Закону держави. Для цього від судді вимагається лише обґрунтувати: чому саме він вирішив застосувати норму Конституції, а не закону, який начебто уже врегулював певні правовідносини. Хоча ми точно знаємо, що жоден закон не врегульовує і не може врегулювати конкретні відносини, а лише зазначає певну типову диспозицію. При цьому не треба надавати оцінку закону з погляду його конституційності, адже такого підходу не вимагає ні теорія права, ні жоден процесуальний кодекс, на підставі якого ухвалюються судові рішення.

По-третє, для того, щоб застосувати норму Конституції, суд повинен:

а) максимально бездоганно обґрунтувати свою правову позицію в частині застосування конституційної норми в конкретних правових відносинах, довівши сторонам, що саме ця норма Конституції, а не профільний закон, дає більш повну і точну відповідь на виниклу життєву ситуацію, а потім, за потреби, апеляційна чи касаційна судові інстанції розбираються і доводять неправомірність застосування судом нижчої інстанції конституційної норми замість норми закону;

б) взяти на себе відповідальність за власне судове рішення, не перекладаючи її ні на кого (апеляційну чи касаційну судові інстанції, або ж на КСУ), лише на основі застосування конституційної норми прямої дії.

Обидві вищезазначені обставини щодо застосування Конституції як закону прямої дії потребують від суддів неабияких знань у галузях філософії і загальної теорії права та Конституційного права, а також реальної незалежності та самостійності, впевненості у правомірності ухвалення рішення. Ці дві обставини абсолютно взаємопов'язані та взаємозалежні поміж собою, і жодна з них окремо чи самостійно діяти не може! І в такому разі — не треба буде чекати на рішення і тлумачення КСУ щодо конституційності чи неконституційності того чи іншого закону або його окремої норми.

Ключові фрази, що звучать у коментарях деяких правників:

— треба мати мужність (професійну і громадянську), щоб відмовитись від застосування законодавчої норми;

— незастосування закону може призводити до «різної судової практики».

Щодо мужності — згоден. Водночас виникає запитання: а хіба в нас тепер не «різна судова практика», навіть за умови застосування різними судами однієї й тієї ж самої норми закону?

Базовою причиною необґрунтованого застосування чи незастосування приписів Конституції в судових рішеннях є те, що наших правників мало хто досконало навчає методики тлумачення Конституції і законів. Наші юридичні виші традиційно і переважно навчають тупо (вибачте на слові) застосовувати типові законодавчі приписи до будь-яких життєвих ситуацій і правових відносин.

Професіоналізм юристів позитивістської школи полягає зазвичай у тому, щоб уміти накласти, зіставити приписи закону щодо конкретної ситуації, а юристів природної/прецедентної школи права — в умінні тлумачити законодавчі приписи й попередні судові рішення. Ми звикли шукати в законах безпосередні відповіді на конкретні життєві ситуації і «підлаштовувати» закон до виниклих правових відносин, а треба — уміти тлумачити закон відносно конкретної ситуації і виниклих правових відносин. Такий підхід — це зміна парадигми правового мислення і правової свідомості судді, адвоката, прокурора.

Тому, на моє переконання, при кваліфікаційному оцінюванні судді, адвоката, прокурора або кандидата на посаду слід перевіряти не знання статей законодавства (це мають робити в основному юридичні виші під час навчання студентів), а здатність мислити й оцінювати як життєві ситуації, так і законодавчі норми, зокрема — приписи Конституції. ЄСПЛ, наприклад, не має жодного прямого нормативного припису щодо розгляду певної справи, а має лише Європейську конвенцію, і на підставі її тлумачення ухвалює свої рішення.

Єдина судова практика — це єдині підходи до розв'язання спору, а не «матриці», які можна накладати на ситуації і правові відносини. Тому для суддів орієнтиром щодо єдиної судової практики мають бути конкретні судові рішення (так відбувається в усьому розвинутому правовому світі) Верховного суду України, а не інформаційні листи і рішення пленумів, які в нас є обов'язковими.

Життя значно різноманітніше за будь-які законодавчі гіпотези, диспозиції і санкції. Нас поглинає океан законів, яким ми хочемо огорнути все життя людини і суспільства... Не треба цього робити, якщо ми будуємо правову державу. Інакше доведеться будувати «солдатську казарму», в якій солдати (народ) виконують команду, не завжди замислюючись над її правомірністю і справедливістю. (Хоча й в цьому випадку наша Конституція містить припис про те, що кожен громадянин має право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази — ст. 60.) Але армія — це специфічний організм зі специфічною функцією, метою і завданнями, і такий підхід там цілком виправданий!

Впевнений, що для застосування приписів Конституції в судових рішеннях як законодавчих норм прямої дії потрібні глибокі знання, впевненість у них, мужність і відповідальність та глибинне розуміння конституційних принципів верховенства права і незалежності судової гілки влади у захисті прав і основоположних свобод людини і громадянина. І, безумовно, здатність судді відстоювати власну правову позицію будь-де і перед будь-ким...

Перед нами важкий і довгий шлях до усвідомлення більшістю юристів таких підходів до правового регулювання життя суспільства і застосування законів і норм Конституції України.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter