Мистецтво, політика, неофашизм і російське павутиння

Один з моїх улюблених фільмів «Думки сторін» (Taking sides), який я показую під час своїх лекцій в університеті, оповідає про життя одного з найвидатніших диригентів довоєнної Німеччини Вільгельма Фуртвенглера. У період нацистської влади він намагався триматися якнайдалі від політики, допомагаючи єврейським оркестрантам ховатися, але водночас йшов на компроміси з нацистами, хай і незначні, але вони виявилися достатніми для того, щоби привести його під суд за денацифікацією. Його виправдали, проте кар'єру було зруйновано, і він помер озлобленою людиною.

Серед факторів, які змусили його йти на компроміси з владою, можливо, більшою мірою, ніж він сам того хотів, було існування конкурента, молодого Герберта фон Караяна, якого він терпіти не міг і навіть відмовлявся промовляти його ім'я, називаючи «маленьким К.». Нацисти знали, як використати цю його неприязнь. Сумно те, що Караян якраз таки був повноцінним нацистом, якому не потрібно було йти на жодні компроміси, проте після війни він вийшов сухим з ​​води і зробив успішну кар'єру. Навіть моя мати його обожнювала, попри те, що двоє її братів опинилися в нацистських таборах і тільки одному з них вдалося вижити. Вона, ймовірно, не знала про минуле Караяна; пам'ятаю, як усе моє дитинство вона слухала його концерти, прасуючи батьківські сорочки.

Нещодавно я побував на концерті Роджера Уотерса «Ми і вони» в литовському місті Каунасі. «Ми» — це, напевно, ми, звичайні люди, а «вони» — це ті нечистоплотні правителі, які наживаються за наш кошт і під прикриттям «демократії» і «національних інтересів» набивають собі кишені. Шоу було фантастичним, найкращим з будь-коли мною бачених (втім, визнаю, що матеріал для порівняння в мене досить обмежений), з яскраво вираженим політичним підтекстом. Головною темою його концерту був «опір», і в антракті він показав на екрані, чому саме ми повинні чинити опір. Антисемітизму, наприклад, — згоден цілком і повністю. Нетаньяху — теж згоден, оскільки вважаю, що він являє собою загрозу для ізраїльського демократичного суспільства, і мені дуже не подобається такий, що постійно зростає, вплив пострадянських ізраїльських громадян, які не мають демократичного досвіду і дотримуються радянського чорно-білого мислення, що, мовляв, усіх палестинців має бути знищено, а Західний берег цілком віддано під контроль Ізраїлю. Опір неофашизму — так, згоден, більшість з перерахованих в його списку осіб є небезпечними для демократичного і ліберального суспільства (шкода, що в цьому списку не значився Вілдерс, «голландський Моцарт», виключно підступна особистість). Цікаво, що в списку неофашистів було згадано Путіна, щоправда, чомусь зі знаком питання. Чому? Адже він є одним з головних призвідників правого екстремізму в Європі, а його уряд — суто неофашистським. Мені відразу не сподобалися зауваження Уолтерса про те, що ми не повинні протистояти «росіянам» (особливо коли це кажуть у країні, яка була окупована протягом п'ятдесяти років), а також його постійно стиснутий кулак (суто комуністичний символ, який не надто цінують у Литві, як ви розумієте). Мені було ясно, що він не дуже добре підготувався і не до кінця розібрався, в якій країні виступає. Наївний і політично неосвічений — таким було моє перше враження від Роджера Уотерса.

Іншими словами, я пішов з концерту трохи розгубленим, подумав, що Роджеру Уотерсу потрібна якась «просвіта», але загалом мені сподобалося, що в нього є власна думка, яку він не соромиться висловлювати. Люди мають відкрито висловлюватися, а не прикидатися і не ховатися за чужими спинами. Він так і зробив — голосно та ясно висловив свою думку.

Однак мої пости в Facebook (який це все-таки жахливий засіб спілкування) викликали хвилю протестів. Дехто називав Роджера Уотерса «старим, який втратив голос», що є не тільки фактично невірним, але й досить зарозумілим — відколи це вік є критерієм? Ареті Франклін було 76 (на рік старша за Уотерса), коли вона померла, але я ніколи не чув, щоб цей аргумент використовувався проти неї. Деякі коментарі пролили більше світла на політичні переконання Уотерса. «Крим належить Росії, Росія має на нього повне право», — висловився Уотерс в інтерв'ю литовському каналу «15 хвилин». Справа Скрипалів є обурливою і має антиросійську спрямованість, і, зрозуміло, режим Путіна тут ні до чого, це все провокація — пояснив він в інтерв'ю газеті «Известия» (якій я ніколи б не дав інтерв'ю, поки Путін при владі). І все таке інше.

Мені стало зрозуміло, що Роджер Уотерс — типовий попутник, який розглядає Захід як джерело зла і відмовляється прийняти жахливу правду про те, що Росією керує злочинне угруповання, що в цій країні злочинність і влада стали синонімами і що більшість проблем у Західній Європі якщо не створено, то принаймні спровоковано російськими спецслужбами. Крім того, він потрапив у пастку твердження, що «виступати проти режиму Путіна означає бути проти росіян», не можна ж думати, що всі росіяни погані, правда? Так, я маю дуже багато друзів з Росії, яких я люблю всім серцем і вважаю їх чудовими й розумними людьми. І так само, як я, вони ненавидять той факт, що їхня країна знову стала на шлях несвободи і що їхній країні, як і раніше, не вдається здобути більш демократичну форму правління. Вони не уособлюють режим Путіна і його корумпований клан.

Парадокс полягає в тому, що Уолтерс, виступаючи проти русофобства (переконання, яке я до певної міри поділяю: є багато хороших росіян, проте, як і за більшості диктаторських режимів, вони мовчать і навіть, коли треба, кричать «ура», щоб врятувати свою шкуру), не враховує той факт, що режим Нетаньяху, який він так зневажає, частково спирається саме на такий тип людей, вихідців з колишніх радянських республік. Після Майдану я кілька разів їздив до Ізраїлю і подорожував там з українським прапором. Ви не уявляєте, яку реакцію це викликало. Більшість ізраїльтян, які приїхали з Росії, вважають Україну країною фашистів і є рішучими прихильниками Путіна — справжнього фашиста.

Я виніс для себе певні уроки. Я сходив на чудовий концерт, на який, напевно, не пішов би, якби був обізнаний щодо всіх цих фактів. Проблема полягає в тому, наскільки музика пов'язана з політикою і наскільки ми можемо сприймати музику (і музикантів) у відриві від політики. Вільгельм Фуртвенглер вважав, що музика і політика можуть існувати окремо, і, змушений іти на компроміси з владою, він грав, наприклад, ввечері перед з'їздом нацистської партії в Нюрнберзі, а не в день самого з'їзду. Валерій Гергієв стверджує, що він просто музикант, проте він також є переконаним прихильником Путіна і виступає за окупацію Південної Осетії. Я знаю це й ніколи не піду на його концерт, хоча б з поваги до тих, хто постраждав під час російсько-грузинської війни 2008 року. «Йти чи не йти» — це тонке і складне питання, що містить всі труднощі, з якими стикається мислездатний і свідомий громадянин.

Пам'ятаю, як я проводив кампанію за свободу радянських політичних в'язнів: правозахисників, жменьки психіатрів, які виступали проти каральної психіатрії, націоналістів різної етнічної приналежності, баптистів, єврейських відмовників і художників, які не вписувалися у загальні канони й опинилися за ґратами, тому що владі не подобалися їхні роботи. Втім, після розпаду СРСР і їх звільнення з'ясувалося, що багато з них були зовсім не настільки демократичними, як мені уявлялося, що релігійні погляди декого з них не збігаються з моїми і що певні націоналісти проповідують антисемітські ідеї. Чи шкодував я про свою роботу? Ні, оскільки вважав, що кожен має право висловити свою думку і не опинитися за це в тюрмі. У деяких випадках я все-таки ставив сам собі запитання, чому згаяв стільки часу на тих чи інших людей.

Уотерс має право на власну думку. І той факт, що він відкрито її висловлює, не замислюючись, чи зашкодить вона його бізнесу чи ні, викликає мою повагу. Людина, яка обстоює свої переконання, заслуговує на захоплення. Однак, як уже було сказано, для мене він потрапляє в довгий список попутників, яких приваблює незрозуміла Росія, що позиціює себе як жертву ворожого оточення, але водночас сама підкоряє собі інші народи. Як сказав одного разу лідер комуністичної партії Геннадій Зюганов, не розуміючи парадоксальності свого зауваження, «наш народ є миролюбним і незлобивим. Вісімсот років провів у походах і боях». Раніше таке дивне позиціювання підтримували ліві, такі, як кореспондент «Нью-Йорк таймс» Волтер Дюранті й британський письменник Бернард Шоу, а тепер їм на зміну прийшло багато правих політиків, таких, як Герт Вілдерс, Марін Ле Пен, а також міністр закордонних справ Австрії Карін Кнайсль. Всі вони попалися в «російське павутиння» і вторять голосу її господаря.

І це я ще якось можу зрозуміти, яким би жахливим це не здавалося. Росія — це країна, яку можна любити й ненавидіти одночасно. Ти любиш своїх російських друзів всією душею, але іноді хочеться їх придушити. Країна може притягувати тебе і відштовхувати, але вона завжди з тобою — такою є доля радянолога або росієзнавця. Проте цілком зрозуміло одне: Путін — диктатор, який об'єднав кримінал з владою КДБ, і страждає від цього передусім його власний народ, а також країни, змушені жити пліч-о-пліч з Росією. Але Роджер Уотерс, на жаль, цього не розуміє.