Новини
Ракурс
17-річному хлопцю з першим психотичним епізодом рекомендували суворий режим нагляду

Жорстокий убивця чи заручник хвороби

22 гру 2018, 10:43

Тетяна ДЕРКАЧ, психіатр

Ми ставимо кліше, категорично оцінюємо ту чи іншу ситуацію, людину, не замислюючись про сенс, не бажаючи шукати півтони, поки це не торкнулося особисто нас або наших близьких. Скільки разів я чула умовиводи з репертуару: психічно хворі люди є небезпечними для суспільства, дуже хорошим виходом буде «закрити» людину, яку раптом торкнулася богиня Лісса. Сьогодні історія про те, як усе в житті може змінитися в одну мить.

Мій герой народився у простій селянській родині, де окрім нього росли ще дві доньки. Між кожним із дітей була різниця в рік-півтора. Мати його — тиха, лагідна, субтильна, а батько, по суті, — був тільки в біологічному сенсі: трохи пив, безвідповідальна людина, незабаром після народження всіх трьох дітей він покинув сім'ю. Мама — ця маленька, зовсім ще молоденька дівчина — змушена була сама ростити трьох дітей.

 

Зрозуміло, що в селі основний заробіток — це натуральне господарство: крім дітей на матері був величезний город, кілька корів, кури, свині, ну і далі за списком. Пощастило їй хоча б у тому, що дітки росли слухняними, працьовитими і старанними. Вони співчували матері, жаліли її і вже з ранніх років почали активно допомагати.

Горе в сім'ї

Напередодні описуваних подій у родині сталося горе — померла новонароджена дитина сестри. Їй було неповних три місяці, коли дитину виявили рано-вранці мертвою у своєму ліжечку. Так сталося, що наш герой, який до цього часу тільки закінчив школу і вступив до училища, дуже багато часу проводив з новонародженим і сильно прив'язався до нього. Коли малюк помер, хлопець, завжди такий веселий, відкритий, активний, товариський, став мовчазним і замкнутим. Він не плакав — просто замкнувся в собі.

І раптом за кілька тижнів після смерті племінника він якось змінився, почав говорити про свою відповідальність перед сім'єю як єдиного чоловіка і спонтанно почав збиратися в місто. На розпитування рідних відповідав плутано, казав, що має плани і буде забезпечувати сім'ю тощо. Мати і сестри помітили, що з ним щось не так, проте зупинити його не змогли. Хлопець спішно поїхав, у нього розвивався хворобливий процес, зароджувалося марення. Всі його подальші кроки були обумовлені хворобливими переживаннями.

Хвороба прогресує

Одного разу рано-вранці хлопець з діловим виглядом і чітким відчуттям себе господарем зайшов на оплачувану автомобільну стоянку, охороняв її літній чоловік. Наш герой чітко «знав», що всі машини на цій стоянці належать йому, і їх необхідно позначити. З цією метою він почав підходити до кожного авто і впевненим жестом малювати на лобовому склі хрестики.

Сторож, який подумав, що юнак чогось «об'ївся», спробував доволі грубо урезонити порушника. Однак той почувався серйозним діловим чоловіком і господарем ситуації. Сторож узяв лопату, та миттєво опинилася в руках хлопця... Після удару по голові літній чоловік впав. Було близько 8 ранку, люди, які прийшли по свої автомобілі, викликали швидку і міліцію.

Хлопець нікуди не йшов, адже, за його відчуттями, він помічав свої машини, а чоловік намагався йому завадити. Після його пояснень приїхала ще й психіатрична бригада. Тут і відбулося наше з ним з ним перше знайомство. Він дивився на мене гарними дитячими, широко розкритими очима. Пропонував мені купити новий дуже дорогий мобільний телефон просто зараз, мільйон, поїздку на острови і ще багато чого. Потім сказав, що дуже сумує за мамою і зі сльозами на очах просив, щоб вона скоріше приїхала.

Госпіталізація

Картина хвороби хлопця була яскравою, але, на щастя, порівняно нетривалою. Його симптоматика (марення, ідеї величі, порушення сну, поведінки, розлади мислення) доволі добре піддалася лікуванню. Однак виписати хлопця я не змогла. Той літній чоловік помер від завданого удару в лікарні на другий день. Юнак пройшов судово-психіатричну експертизу, його було визнано неосудним, і життя його... змінилося.

17-річному хлопцю з першим психотичним епізодом рекомендували суворий режим нагляду. Цей юнак з великими очима, повними сліз, випитував у мене: «Я що, не зможу поїхати додому?». І я змушена була сказати йому правду: і про те, що він не потрапить додому в найближчі кілька років, і про те, що його переведуть до іншої лікувальної установи закритого типу.

Розв'язка

Опускаючи деталі, скажу лише, що завдяки щасливій долі, завдяки такій огидній, але в цьому разі корисній недосконалості судової системи хлопець зміг виписатися вже через чотири роки. Ба більше, його не було переведено ані в лікарню із суворим, ані навіть з посиленим наглядом.

Ця історія є дуже прецедентною, вона сталася зі звичайним хлопцем. Хто ж він? Жорстокий вбивця чи все ж нещасна людина, яка стала заручником своєї хвороби, яка не знає, що це, не вміє зрозуміти себе?


Питання ще й у тому, що експерти, які працюють з такими пацієнтами, повинні враховувати всі ці нюанси й бути лікарями-практиками. Тими, хто знайомий не лише з клінічними особливостями перебігу захворювання, але і з практикою психіатрії, хто вдається в історію пацієнта й обставини.

P. S. Під час цієї госпіталізації хлопець познайомився з дівчиною з жіночого відділення. Пізніше, після його виписки, вони побралися і незабаром у них народився син.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter

.