Законодавство про зброю: що з ним не так

Просте і чітке рішення Верховного (Вищого касаційного кримінального) суду у справі №161/3885/16-к про притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка незаконно зберігала вогнепальну зброю, здавалося б, настільки зрозуміло написано, що не могло викликати широкого обговорення.

Суть рішення зводилася до такого: ст. 263 Кримінального кодексу передбачає відповідальність за зберігання, носіння, купівлю або збут вогнепальної зброї, вибухівки та боєприпасів без передбаченого законом дозволу. Обвинувачений такого дозволу не мав, тому зберігання зброї було незаконним.

Просто, зрозуміло, нецікаво

Вказана стаття Кримінального кодексу написана досить зрозуміло, наслідки її порушення — прогнозовані, і тому закон, яким передбачена відповідальність, у розумінні Європейського суду з прав людини відповідає вимогам ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основних свобод (покарання виключно на підставі закону).

Але ж ні, «просто і зрозуміло» багатьом вітчизняним юристам нецікаво, і це рішення Верховного суду зазнало критики. Абсолютно, на мою думку, незаслуженої.

Суть аргументів тих, хто критикував рішення, зводилася до того, що в Україні відсутній спеціальний закон про обіг зброї (це правда), і тому будь-яке володіння/зберігання/обіг зброї є легальним (а цей висновок вже з серії «видавати бажане за дійсне»).

Тут напрошується зовсім інший висновок: оскільки в Україні немає «передбаченого законом дозволу», то будь-яке зберігання зброї є незаконним. Такого ж самого логічного висновку дійшов і Верховний суд, але одразу ж заспокоїв читача: судова практика в цій категорії справ традиційно розуміє термін «закон» в широкому сенсі слова, тому придбання зброї на підставі спеціального дозволу, передбаченого підзаконними нормативними актами, не буде порушенням.

Для тих, хто не любить коротких висновків і хоче більше знати про обіг зброї в Україні, невеличкий екскурс в історію питання.

Суперечки навколо постанови ВР

На зорі незалежності України питання правового регулювання обігу зброї явно цікавило державу більше, ніж зараз. А може, просто держава була чесніша і не ховала регулювання цього питання «під килим», у безліч підзаконних нормативних актів.

Зокрема, коли в Україні ще діяла Конституція УРСР (дещо вдосконалена після проголошення незалежності) і Цивільний кодекс УРСР (також злегка змінений), в 1992 році Верховна Рада ухвалила постанову №2471-XII «Про право власності на окремі види майна». Цей нормативний акт редагувався і доповнювався кілька разів, але вже з 1995 року залишається незмінним.

Зокрема, постановою №2471-XII передбачено, що громадяни можуть дістати право власності на придбану ними на підставі спеціального дозволу МВС гладкоствольну мисливську зброю — з 21 року, нарізну мисливську зброю — з 25 років, газові пістолети і пневматичну зброю — з 18 років.

Цією ж постановою передбачено і перелік об'єктів, вилучених з цивільного обігу: вогнепальна зброя (крім мисливської і пневматики), бойова і спеціальна військова техніка, бойові отруйні речовини, а також деякі інші об'єкти не можуть перебувати у власності громадян.

Тому ті, хто стверджує, що постанова ВР №2471-XII не може регулювати вилучення з обігу й обмеження окремих об'єктів цивільних прав, оскільки є не законом, а підзаконним актом, намагаються легалізувати таким чином не тільки свій умовний «пістолет Макарова, придбаний на чорному ринку для самооборони», а й «Новачок», здатний отруїти сотні людей. І установки «Град», «куплені в найближчому військторзі».

Твердження, що постанова №2471-XII втратила чинність у зв'язку з втратою чинності Законом України «Про власність» (для розвитку положень якого свого часу її було ухвалено), є вкрай спірним.

У 2004 році набув чинності Цивільний кодекс України, відповідно до перехідних положень якого автоматично припинили свою дію лише три нормативні акти: Цивільний кодекс УРСР 1963 року, Закон УРСР «Про затвердження Цивільного кодексу УРСР» і деякі пункти указу президії ВР УРСР «Про порядок введення в дію ЦК і ЦПК УРСР».

У перехідних положеннях ЦК України 2004 року також дано доручення Кабміну підготувати і передати Верховній Раді на розгляд перелік нормативних актів, які мають бути визнані такими, що втратили чинність, у зв'язку з ухваленням Цивільного кодексу України. У 2007 році законом №997-V було визнано такими, що втратили чинність, Закон України «Про власність» і, окремим пунктом, постанову ВР «Про введення в дію закону про власність».

Постанова ВР «Про право власності на окремі види майна» ніколи не скасовувалася, також ніколи не було ухвалено закон, що інакше регулює відносини, врегульовані цією постановою. Тому говорити про те, що постанова ВР №2471-XII втратила чинність, на мій погляд, передчасно.

Як тлумачити слово «закон»?

Весь шум навколо цього питання виник через буквальне тлумачення слова «закон» правознавцями, що визначає його як нормативний акт вищої юридичної сили, який ухвалюється парламентом як єдиним органом законодавчої влади в Україні.

У ст. 178 чинного Цивільного кодексу України сказано, що види об'єктів цивільних прав, вилучених з обігу або обмежених в обігу, мають бути прямо вказані законом. У ст. 325 ЦК закріплено, що громадяни можуть бути власниками будь-якого майна, крім того, яке відповідно до закону не може їм належати.

Якби в кодексі написали «відповідно до законодавства» — то жодних суперечок би не виникло. Але там написано саме «закону». Можливо, тоді, в далекому 2003 році (коли було ухвалено ЦК), законодавець дійсно мав намір регулювати такі важливі питання життя суспільства на рівні законів як юридичних актів, що ухвалюються колегіально парламентом і мають найвищу юридичну силу. Але потім чомусь парламент передумав регулювати ці відносини.

Уявна монополія держави

Особливості обігу зброї в Україні «розкидані» по різних нормативних актах, переважно підзаконних. Деякі згадки про зброю є, зрозуміло, і в законах.

Із закону «Про правовий режим майна у Збройних силах» ми можемо дізнатися, що озброєння та бойова техніка можуть передаватися зі Збройних сил тільки Кабінетом міністрів і виключно «військовим формуванням, чиє існування передбачено законом»; а з закону «Про господарську діяльність у Збройних силах України» — про те, що зброю і боєприпаси заборонено передавати в оренду. У законах «Про Збройні сили України» і «Про Національну поліцію», Військовому статуті сказано, за яких умов зброю може бути застосовано.

Причому в усіх цих законах нібито за замовчуванням мається на увазі, що монополію на володіння зброєю, окрім прямо передбачених випадків, має держава, але насправді такого закону не існує.

Більше з тим, в Україні передбачено ліцензування виробництва і продажу вогнепальної зброї невійськового призначення, а ліцензування розробки, виготовлення, модернізації та продажу продукції військового призначення — не передбачено. Вірніше, ця діяльність теж підлягала ліцензуванню до червня 2015 року, тобто до моменту набуття чинності новим законом «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

Немає законодавчих обмежень і щодо виробництва продукції військового призначення виключно державними підприємствами (приватні компанії теж зброю виробляють). Продаж військової зброї має здійснюватися відповідно до закону «Про оборонне замовлення», але я маю сумніви щодо дієвості системи контролю за цією діяльністю за відсутності ліцензійних умов для виробників зброї.

Міжнародні зобов'язання

З міжнародних договорів про обіг вогнепальної зброї Україна приєдналася лише у 2013 році до Протоколу проти незаконного виготовлення та обігу вогнепальної зброї, її складових частин і компонентів, а також боєприпасів до неї (доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності). Але цей протокол регулює насамперед контроль за виготовленням вогнепальної зброї та її переміщенням між державами-учасниками.

Україна не підписувала і не ратифікувала Європейську Конвенцію щодо контролю за придбанням і зберіганням вогнепальної зброї приватними особами 1978 року. І, схоже, зробила це усвідомлено.

Як регулюється обіг зброї

Левова частка нормативних актів про обіг зброї в Україні — це підзаконні акти. Найголовніший і найдетальніший з них, який передбачає порядок виготовлення, придбання, зберігання і використання вогнепальної зброї, регулюється Інструкцією, затвердженою наказом МВС №622 від 21 серпня 1998 року. За 20 років існування наказ неодноразово редагувався, але жодного більш повноцінного (тобто такого, що має більшу юридичну силу) нормативного акта щодо контролю за обігом зброї наша держава так і не спромоглася ухвалити.

Найдивніша ситуація склалася з придбанням травматичної зброї. Згідно з даними з відкритих джерел, придбати таку зброю можуть лише працівники судів, правоохоронних органів та їхні родичі, народні депутати та їхні помічники, члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону (так-так, є і такі), військовослужбовці, державні службовці, які мають категорії й ранги.

Хто визначив, що саме ці категорії громадян можуть купити, а інші ні? Та все те ж саме МВС і визначило — наказом №379 від 2000 року з грифом «для службового користування». Водночас саме Міністерство внутрішніх справ доволі вільно трактує право свого глави на видачу нагородної зброї, і крім короткоствольної (пістолетів різних марок) міністр Арсен Аваков деяким особам примудрився видати і «нагородні» штурмові гвинтівки, і пістолети-кулемети.

МВС видає також дозволи на зброю різним охоронним фірмам, яких у країні безліч. Природно, такі функції міністерство не надало собі самостійно, а керується положенням «Про дозвільну систему», затвердженим постановою Кабміну №576 від 12 жовтня 1992 року, тобто черговим підзаконним актом.

Який закон потрібен країні

Правове регулювання обігу зброї в Україні справляє враження майже абсолютного хаосу, самоусунення Верховною Радою від своїх законодавчих функцій і гіперболізації у «збройових» питаннях функцій і повноважень Міністерства внутрішніх справ.

Генеральний прокурор днями заявив в інтерв'ю ЗМІ, що він виступає за легалізацію зброї («крім гранатометів та вибухівки, зрозуміло»), тому що в Україні дуже багато нелегальної зброї і всю її вилучити неможливо. Блискуча абсолютно думка, яка свідчить, напевно, про те, що Юрій Луценко з крісла генерального прокурора готується перестрибнути в більш звичне сідло політика-популіста. Давайте тоді і крадіжки легалізуємо, а заодно й корупцію — все одно їх багато, і всіх не пересадиш.

Ні для кого не секрет, що значна частка нелегальної зброї в Україні — із зони ООС. І це саме зброя військового призначення. Тому наша країна потребує не закону «Про цивільну зброю і боєприпаси» (такий законопроект є на розгляді парламенту), а закону про зброю та обіг зброї, який визначатиме правовий статус і особливості обігу зброї як військового, так і невійськового призначення і чітко розмежовуватиме одне від іншого не лише за призначенням, а й за технічними характеристиками.

Щодо ідей легалізації вогнепальної зброї для населення, то для початку суспільство має визначитися, яку саме зброю воно хоче легалізувати і чи дійсно хоче. Мені, наприклад, зовсім незрозуміло, навіщо Володимиру Гройсману штурмова гвинтівка, а Арсенію Яценюку — раритетний кулемет «Максим», якими їх нагородив Арсен Аваков. Чи потрібна в цивільному обігу подібна зброя? Гадаю, ні.

Прихильники легалізації цивільної зброї для населення найчастіше говорять про необхідність легалізації короткоствольної вогнепальної зброї (пістолетів і револьверів), але законопроект №1135-1 передбачає легалізацію і довгоствольної вогнепальної зброї, причому без застереження, що така (довгоствольна) зброя має бути виключно мисливською.

Сумний іноземний досвід масових розстрілів людей з легально придбаної зброї (як у США, Норвегії, так і РФ) свідчить про те, що якраз рушниці та гвинтівки є найнебезпечнішими в цьому плані. У чинному на сьогодні законодавстві немає обмежень щодо кількості одиниць зброї, які може купити один громадянин. Суспільство дійсно не бентежить, якщо громадяни купуватимуть по кілька одиниць (або десятків одиниць) вогнепальної зброї? Турбує і зниження віку, починаючи з якого, згідно із законопроектом №1135-1, громадянин може придбати зброю.

Всі ці питання є важливими, і на них потрібно дати чесні і продумані відповіді. Причому швидко. Тому що обіг зброї в Україні справді давно потребує прозорого регулювання на рівні закону.