Капут транзиту газу: для чого «Нафтогаз» затіяв судову війну з облгазами?

9 жовтня 2019 року Верховний суд ухвалив постанову, якою Акціонерне товариство «Укртрансгаз» остаточно програло справу за його позовом до Публічного акціонерного товариства «Харківміськгаз». Цей процес був доволі типовим серед інших десятків судових конфліктів, які виникли через те, що підприємства теплокомуненерго не платили за паливо Національній акціонерній компанії «Нафтогаз України», але судилися з цього приводу не постачальник зі споживачем, а між собою два транспортувальники, один з яких — оператор газотранспортної, а інший — газорозподільної системи. Рекордною можна назвати хіба що суму позовних вимог — аж 6,5 млрд грн. Та до чого тут транзит газу?

Насправді причина тяжби не тільки в грошах: цей процес був лише епізодом затіяної керівництвом «Нафтогазу» великої гри, кінцева мета якої полягає у припиненні транзиту газу з Росії територією України. Її досягнення матиме для нашої країни як позитивні, так і негативні наслідки, але це тема для окремого дослідження, зараз ми лише пропонуємо оцінити «красу гри».

Транзит газу: чому «Укртрансгаз» є збитковим транзитером

Почати варто з такого парадоксу: за транспортування газу до Європи «Нафтогаз» у 2017 році одержав від «Газпрому» 74 млрд грн, а у 2018 році — 72 млрд грн. Але при цьому стовідсотково дочірня компанія «Нафтогазу» — «Укртрансгаз», яка, власне, й виконувала усю пов’язану з транзитом газу роботу, у 2017 році отримала збиток у сумі 17 млрд грн, а у 2018-му — 14 млрд грн. Такий результат можна пояснити двома причинами.

Перша — за послуги транзиту газу «Нафтогаз» отримує гроші в тому обсязі, про який вдалося домовитися під час укладення контракту з «Газпромом» у далекому 2009 році, а з «Укртрансгазом» за його роботу розраховується за тарифами, встановленими НКРЕКП, які впритул покривають необхідні технологічні витрати.

Друга причина полягає в тому, що «Нафтогаз» поклав на свою «дочку» невластиві для неї функції постачання газу на ті підприємства теплокомуненерго, які належать до числа безнадійних боржників і з яких майже нереально одержати кошти. На цьому варто зупинитися більш докладно.

Нині централізованим опаленням охоплено 8 з 17 млн українських домогосподарств. Така система працює в багатьох країнах, і спільною для всіх рисою є те, що нормативно-правові акти цих країн забороняють припиняти її роботу в холодну пору року. Але якщо в розвинутих країнах з ринковою економікою вона розрахована на тих споживачів, які гарантовано сплачують її послуги або яких принаймні реально змусити за них заплатити, то в Україні є певна категорія людей, з яких неможливо ні стягнути заборгованість у судовому порядку (бо з них немає чого взяти), ні відключити від тепла (бо забороняє закон), ні тим більше виселити. Проте навіть не це є головною причиною гігантської заборгованості підприємств теплокомуненерго за спожитий газ, яка впевнено наближається до позначки 100 млрд грн, а тарифна політика держави.

Хто оплачує гуманізм соціальної політики держави?

Розглянемо цю ситуацію на прикладі Харкова, подіям у якому й був присвячений згаданий вище судовий процес. Більшу частину з 600 тис. квартир цього півторамільйонного міста забезпечує теплом Комунальне підприємство «Харківські теплові мережі», чиї опалювальні потужності працюють виключно на газу, вартість якого і становить основну частину собівартості послуг опалення.

Судячи з даних його офіційного звіту, у 2018 році рівень розрахунків за тепло харківських домогосподарств становив 81%, але якби люди платили всі 100%, отриманих коштів однаково б не вистачило для того, щоб розрахуватися за газ. Бо сума витрат підприємства становила 8 млрд грн, а сума доходів, що теоретично мали надійти, — тільки 6 млрд грн. І така чи приблизно така ж сама картина вимальовується не лише в Харкові, а по всій країні, оскільки держава в рамках своєї соціально спрямованої політики встановлює тарифи на послуги теплопостачання значно менші за рівень їх собівартості. Звичайно, така гуманність з боку керівництва країни до своїх громадян вельми похвальна, але постає запитання: хто має платити за цей бенкет?

Кошти на це можна було знайти і в державному бюджеті, і в місцевих бюджетах (не такі вже вони бідні), проте керівництвом країни було вирішено, що за все має платити «Нафтогаз», який на транзиті газу з Росії заробляє достатнього валюти для того, щоби покрити збитковість роботи тепловиків. Така політика — зовсім не вітчизняне ноу-хау, щось подібне робилося й у Росії в 90-ті роки, коли тамтешній «Газпром» ледь не безкоштовно забезпечував газом внутрішнього споживача, компенсуючи втрати експортом цього виду палива в платоспроможну Європу.

Але у 2014 році внаслідок тиску міжнародних валютних донорів до керівництва «Нафтогазу» прийшла команда, яка взяла курс на те, щоби в майбутньому Україна могла повністю обходитися без російського газу. Перший крок на цьому шляху було зроблено в листопаді 2015 року, коли Україна припинила купувати блакитне паливо у «Газпрому». Катастрофи не сталося: виявилося, що той самий російський газ можна придбавати у Словаччини, Польщі та Угорщини — аби тільки був російський транзит газу.

Після такої проміжної перемоги наступним кроком мала стати відмова з 2020 року і від російського транзиту газу. З організаційно-технічного боку для цього зроблено все необхідне: станом на кінець жовтня 2019 року до підземних сховищ закачані рекордні 22 млрд кубометрів, на додачу разом із газом вітчизняного видобування вистачить навіть на два опалювальні сезони. А от юридичний бік підготовки до такого сміливого кроку якраз і пов’язаний зі штучною збитковістю «Укртрансгазу».

Суди вирішили, що несанкціонованого відбору не було

Як усім відомо, і Європейський Союз, і Росія поставили умовою нового контракту щодо транзиту газу те, що його буде укладено з незалежним оператором газотранспортної системи, який має бути відокремлений від «Нафтогазу». Тож керівництву останнього для досягнення своєї мети лишилася дрібничка: або саботувати створення цього незалежного оператора, або створити його в такому потворному вигляді, щоби з ним ніхто не погодився мати справу. Для цього й було використано ситуацію з теплокомуненерго.

Річ у тім, що урядова постанова покладає на «Нафтогаз» обов’язок постачати паливо тепловикам, за умови, що рівень грошових розрахунків за нього не менший за 90%. Але окремим розпорядженням Кабмін зобов’язав компанію в холодний період року постачати їм газ незалежно від рівня розрахунків. Мовою фахівців це називається давати номінації, без наявності яких оператор газорозподільної системи, простіше кажучи облгаз, повинен перекрити вентиль тому чи іншому споживачеві. Але уряд Володимира Гройсмана, в якого були досить недоброзичливі стосунки з «Нафтогазом», розумів, що його очільник Андрій Коболєв проігнорує цю вказівку і йому за це нічого не буде. А тому він вирішив перестрахуватися і другим пунктом згаданого розпорядження зобов’язав облгази протягом опалювального сезону забезпечувати доставку газу підприємствам теплокомуненерго незалежно від наявності номінацій.

Пересторога виявилася не марною: «Нафтогаз» дійсно начхав на вимогу Кабміну й не отримав за це жодного покарання, зате газорозподільники забезпечили паливом тепловиків і отримали за це від «Укртрансгазу» позови про відшкодування вартості газу, спожитого без номінацій. Однак у більшості випадків судді зайняли ту позицію, що несанкціонованого відбору не було, а були правомірні дії із забезпечення паливом підприємств, що надають населенню послуги теплопостачання. Принаймні з тих справ, що дійшли до Верховного суду, жодна не була вирішена на користь позивача: в тих випадках, коли суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні його позовів, їхні рішення були залишені без змін, а коли, навпаки, задоволені, — скасовані зі спрямуванням справ на новий розгляд.

Таким чином, «Укртрансгаз», який мав би витрачати порівняно невеликі обсяги газу для підтримання у трубі постійного тиску, насправді витрачав дуже великі його обсяги для потреб тепловиків. Звідси й такі збитки, а також і борги перед материнською структурою в особі «Нафтогазу», в якої він купує газ.

Отже, дискусія про те, якою буде схема відокремлення від «Нафтогазу» оператора ГТС, тобто анбандлінгу, триває вже три роки, але яку б модель не обрали, новоутворене підприємство нікуди не дінеться від штучно сформованих збитків і боргів. Стати незалежним оператором з такою спадщиною йому ніяк не вдасться, тож його діями надалі керуватимуть ті особи, які й сформували йому ці збитки й борги. Тобто команда Андрія Коболєва і його закордонні покровителі, які всіляко намагатимуться припинити російський транзит газу. Але, може, воно й на краще.