Новини
Ракурс
Договір і закон: про феномен договору у праві. Фото: Max Pixel

Феномен договору

Кожен із нас живе у павутинні різноманітних видів договорів. Одні задовольняють наші потреби постійно, щодня, й ми не помічаємо їх, коли все гаразд. Купивши, наприклад, хліб, ми не заглиблюємося в те, скільки праці, виконаної на підставі численних договорів, вкладено, щоб він опинився на нашому столі.

Які є договори? Є такі, які ми укладаємо щодня або навіть кілька разів денно. До деяких ми звертаємося рідко або навіть раз у житті. А є й такі, які можуть не знадобитися конкретній людині впродовж усього її життя. Є договори, розраховані на разове виконання, а деякі можуть служити особі впродовж тривалого часу.

Слово і довіра — суть договору

Змістоутворюючими, сутнісними складовими договору є Слово і Довіра.

Слово (усне чи письмове), обрамлене договором, стає правилом поведінки — юридичним правом та юридичним обов’язком. Тому не перестаю повторювати слова Івана Франка: «Якби ти знав, як много важить слово!»

У Правах, за якими судиться малоросійський народ, сторона в договорі мала назву «върител», тобто той, хто вірить. Станіслав Дністрянський у перекладеному ним для потреб ЗУНР Австрійському Цивільному кодексі також послуговувався словом «віритель».

Термін «кредитор» містився у законах Російської Імперії. І саме звідти перейшов у Цивільний кодекс РФСРР 1922 року, а від нього — у скопійований Цивільний кодекс УСРР.

Латинське слово credo означає вірити, довіряти, довіритися. Слово «кредитор» з української правничої лексики уже не викинемо, втім, варто повернути до життя як синонім слово «віритель», що, безсумнівно, збагатило б її. Кредитор у договорі (віритель) — це той, хто довіряє і вірить.

А й справді, купуючи ліки, ми віримо, що вони не підроблені; пасажир бажає вчасно доїхати до місця призначення і вірить, що автобус довезе його без пригод; замовник не припускає, що підрядник використовує неякісний матеріал; на концерті ми бажаємо почути живий звук і сподіваємось, що співак нас не дурить. Якщо громадянин не довіряє авіакомпанії, він навряд чи сяде в її літак. І так — щоразу! Без віри, чи хоча б сподівання на задоволення своїх потреб, кожен договір перетворився б на справжнє випробування: довезе чи не довезе, будівля вистоїть чи завалиться. Жодна жінка не довірилася би пластичному хірургові без віри в омолодження.

Якщо банк знатиме про погану кредитну історію певної особи, він навряд чи укладе з нею договір. Якби кияни не довіряли компанії «Еліта-центр», то не віддали б їй свої заощадження задля отримання права власності на квартиру. Важко було не повірити й кредитній спілці, у складі керівництва якої були дружини знаних у державі людей. Однак вибудована ними фінансова конструкція впала, поховавши сподівання науковців, артистів, письменників на одержання відсотків від справді чесно зароблених грошей.

Тому, на противагу поширеній думці, немає, на мій погляд, підстав для особливого виділення з-поміж усіх видів договорів тих, що «засновані на довірі», «мають особливо довірчий характер», до яких зачисляють договори позики, ренти, довічного утримання, доручення, управління майном, спадщини.

Договір і закон: про феномен договору у праві. Фото: Max Pixel

Зважаючи на те, що ці договори розраховано на довготривалу присутність іншої особи в житті кредитора, останньому варто ставитися до її вибору особливо прискіпливо. Втім, треба так само уважно придивлятися навіть до звичайного електрика, якого на короткий час впускаємо у свій дім.

Учасники договору — чи однаково продавцеві, хто в нього купує

Кажуть, продавцеві однаково, хто в нього купує. Насправді — і так, і не зовсім так. Хоча, як вважав римський імператор Веспасіан, «гроші не пахнуть», не кожен продасть батьківську хату тому, хто має намір її знести, чи собаку — сумнівній людині. «Віддам у надійні руки» — читаємо оголошення стосовно домашніх тварин.

З позиції покупця, особа продавця йому також не байдужа. Якщо неохайна жінка продає щось на ринку, краще не ризикувати. А от розкішна, у барвистому одязі молодиця, що розклала на білосніжній полотнинці на косівському ярмарку результати своєї праці (молоко, сир, сметану), приваблює покупців ще здалеку. Такій не гріх й переплатити. За красу, за повагу до себе й до покупців, за подарований хороший настрій.

Втім, у відносинах з юридичними особами вирішальне значення матиме не зовнішня привабливість їхніх керівників чи канцелярії, а ділова репутація. Довіра до контрагента може бути обґрунтованою, заслуженою, перевіреною роками чи, навпаки, безпідставною, зумовленою рекламою або якимось іншим випадковим чинником. Але вона є, хоча й іноді тонесенька, як березневий лід.

Немає й достатньої підстави вважати, що на особливому довір’ї засновано договори за участі родичів, адже судових справ, викликаних невиконанням родичами договорів, зокрема позики чи довічного утримання, багато.

У кожному договорі кредитор довіряє і вірить або, щонайменше, сподівається, що боржник його не ошукає. Українці, як сказав якось Юрій Щербак, — рекордсмени довіри до співвітчизників. Саме тому так часто потрапляють у тенета аферистів. Але це вже інший бік проблеми.

Йняв віри без міри — про укладення договорів і генетичну рису українців

Довірливість — генетична риса українців. І з цим нічого уже не вдієш. «Нацією золотих комірців» назвав українців Ігор Каганець. Для самовиправдання і самозаспокоєння можемо хіба лиш заявити, що довіра до поведінки інших має своїм історичним корінням повагу до самого себе. Адже той, хто себе поважає, не захоче зневажитися поганою роботою і цим одночасно зневажити кредитора. Бо хто ж тоді прийде до нього завтра? Та й замовникові (покупцеві) якось не личить перевіряти роботу, адже це могло б засвідчити його неповагу до виконавця.

Є, звичайно, ситуації, коли особі не можуть дати гарантій щодо втілення її сподівань, але вона, укладаючи договір, йде на ризик, сподіваючись на щасливий льос. Саме це ми спостерігаємо при купівлі лотерейного білета. Продаючи цуценя елітної породи, власник не може гарантувати покупцеві його здатності до майбутнього запліднення. Тобто і тут покупець певною мірою ризикує.

«Довіра кредитора, як й будь-яка інша довіра, містить в собі ризик», — писав ще 1937 року французький професор Євгеній Годеме.

Договір як різновид права

Договір — це альтернатива невизначеності, хаосу, конфліктам, маленьким та глобальним війнам. Це взаємозв’язок двох воль як чогось спільного, вважав Гегель.

Договір і закон: про феномен договору у праві. Фото: Max Pixel

Інтерес з’єднує сторони в договорі: один пече хліб і цим заробляє собі на життя, інший його споживає і цим також забезпечує собі життя; один надає транспортні послуги задля одержання прибутку, інший користає з цього, маючи також якийсь хосен.

Інтерес — це водночас й те, що розділяє сторони в договорі, розставляючи їх чи то на позиції виконавця роботи, чи то на позиції споживача.

Договір — це регулятор суспільних відносин, масштаб поведінки для осіб, котрі його уклали, і водночас засіб контролю за нею.

Договір — це різновид права, одна з його форм. Ця теза ґрунтується на рішенні Конституційного суду України від 2 листопада 2004 року, в якому міститься надзвичайно важливий висновок: «Право — це не лише закон», на який, без перебільшення, дуже довго чекала вся Україна.

Договір — це нормативно-правовий акт локальної, двосторонньої або багатосторонньої регулюючої, зобов'язуючої дії. Цю шокуючу попервах думку підтримали одиниці. Більшість ж науковців її, на жаль, досі не сприймають. Проте час трактування нормативно-правового акту лише як акту загальної для всіх дії, що надто довго, як обручем, стискало наші мізки, на мій погляд, минув. За його допомогою принижувалося, з одного боку, значення саморегуляції, а з іншого — фетишизувалася регулююча сила держави.

Оскільки договір — це право, що створене двома особами для самих себе, він є нормою їхньої поведінки і в підсумку — нормативно-правовим актом, але не загальної, а локальної дії. Саме тому суд, розглядаючи спір між учасниками договору, повинен посилатися на його відповідні пункти як на форму права.

Для заперечення цієї якості договору в опонентів, на мою думку, не залишилося, по суті, жодного вагомого аргументу. Інерція ж наукового мислення, як добре укріплена цитадель, здається не відразу.

Зважаючи на те, що договір — це право, для вживання словосполучення «цивільно-правовий договір» не має щонайменшої підстави, адже неправового цивільного договору бути просто не може. За винятком хіба що договорів, оголошених законом нікчемними, чи договорів з кабальними умовами. Тому мають рацію науковці у сфері трудового права: жодному з них не спало на думку вести мову про «трудово-правовий договір».

«Цивільно-правовий договір» — це як стара одежа, яку треба рішуче скинути з пліч і викинути на термінологічний смітник.

Договір — це юридичний факт, який приводить у рух цивільні правовідносини: вони виникають, здійснюються і врешті — припиняються.

Територія використання договору постійно розширюється: з міжнародного та цивільного поля він сміливо ввійшов у сферу землекористування та сімейних відносин, а нещодавно — у сферу кримінального процесуального права (угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим; угода між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості — ст. 468 КПК). Мирова угода в цивільному судовому процесі — це також договір.

Отже, договір є загальноправовим явищем.

Договір у сфері цивільних відносин не лише унормовує стосунки між особами, а й дисциплінує, виховує їх.

Договір як закон для двох розширює можливості кожного завдяки тому, що одна особа (сторона) бере участь у здійсненні права, задоволенні інтересів іншої. І цими законами для двох суспільство «дихає» вдень і вночі, забезпечуючи кожному з нас право на життя.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter


Загрузка...