Новини
Ракурс

Ще одна «освітня революція» — реформа освіти чи руйнування?

Кожна держава на певних етапах свого розвитку здійснює реформи в різних сферах суспільного життя. Вони мають забезпечити прискорення суспільного розвитку, сприяти виходу на нові висоти, досягненню прогресу у відповідних сферах. І завжди існує ризик помилитися, отримати результат, протилежний тому, на який розраховують автори та ініціатори змін. Як на мене, найбільш ризикованими є реформи в галузі медицини та освіти, адже в разі невдалих перетворень змінити наслідки важко чи навіть неможливо, — через помилки медичної реформи може статися непоправна втрата здоров’я або навіть життя, а невдале реформування освіти може скалічити долю цілого покоління.

Саме тому будь-які «революційні» зміни в цих сферах мають бути особливо продуманими та погодженими як із професіоналами, практиками і науковцями відповідного профілю, так і з більшістю суспільства, яке є користувачем відповідних послуг — медичних чи освітніх. При цьому слід враховувати не лише «імпортований» досвід (часом без належного його аналізу), а й вітчизняні традиції, особливості. Згадаймо безсмертні шевченківські «і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь...»

Не говоритиму про медичну реформу, я не є фахівцем у цій сфері. Однак щодо галузі освіти, маючи 39-річний педагогічний стаж (з них 34 роки викладання в одній школі), звання Заслуженого вчителя України (за перемогу в конкурсі «Вчитель року-1999» з фаху правознавства), ступінь кандидата педагогічних наук, досвід стажування та знайомства із системами освіти США, Німеччини, Франції, Нідерландів та цілої низки інших держав, вважаю можливим висловити свою точку зору саме як професіонала-практика.

Мова про славнозвісний Закон України «Про повну загальну середню освіту», ухвалений у серпні минулого року і названий «реформаторським». Він дійсно повністю змінює існуючу систему шкільної освіти. На жаль, у нашій країні стало вже недоброю традицією, коли докорінні реформи приймаються без відповідної перевірки, експериментів, у гонитві за «моделями передових держав». При цьому дуже часто не враховуються ні особливості нашої держави, ні існуючі традиції, ні, напевно, головне — фінансові та організаційні можливості.

Поряд із певними позитивними моментами закон породжує низку проблем, яких «за завісою» пандемії більшість освітян, а тим паче батьки нинішніх школярів не помітили. Одна з найболючіших, на мою думку, проблем поки що не привернула до себе особливої уваги, однак є не менш сумнівною та небезпечною для розвитку нашої освіти. Йдеться про поділ на початкову (1–4 класи), базову середню (5–9 класи) та повну (10–12 класи) школу. Вважаю, що робити такий поділ обов’язковим є недоцільним і навіть небезпечним з кількох причин.

З одного боку, при цьому ігнорується те, що існуючі школи здебільшого будували і створювали саме як школи для учнів від 1-го до 11-го класу. У відповідний спосіб проєктувалися приміщення, які необхідні для всіх вікових груп, постачалося обладнання, формувалися бібліотеки. Звичайно, можна передбачити перевезення парт чи столів, навчального приладдя, книг з бібліотек тощо, однак недарма ж говорять, що переїзд можна прирівняти до пожежі. В якому стані ми отримаємо все це на новому місці, неважко уявити, не кажучи вже про фінансові витрати, — не впевнений, що їх закладено в бюджеті чи буде закладено в наступні роки. А чи знайдуться гроші на придбання нового обладнання, меблів, приладдя, дуже сумнівно.

З іншого боку, авторами змін не врахований психологічний аспект. Кожному, хто переходив до нової школи сам чи переводив свою дитину, знайоме хвилювання, пов’язане із зміною колективу, звиканням до нових учителів. Не дарма існує поняття адаптації при переході в п’ятий клас, коли діти після початкової школи, де в них викладає переважно один учитель, стикаються з предметною системою викладання. Зрозуміло, що бувають ситуації, коли змінити школу необхідно — переїзд, проблеми в старій школі з однолітками чи вчителями. Однак примушувати всіх дітей тричі за час навчання переживати психологічний стрес зміни колективу та вчителів не є найкращим рішенням.

Не можу не звернути уваги і на потенційну корупційну складову питання. Адже про проблеми прийому в школу пишуть чимало, і навіть нова система прийому за територією обслуговування не вирішила їх повністю. Відомі технологія оформлення оренди квартири поблизу «престижної» школи та інші варіанти, які використовують нині. Але якщо сьогодні більшість батьків один раз вирішують проблему прийому, оформляючи дітей у перший клас, то тепер законодавець пропонує зіткнутися з цим кожному батьку тричі за час навчання дитини в школі!

До того ж у багатьох школах існують ще й позакласні заняття дітей, які суттєво різняться в різних закладах. В одній школі це хор чи театральний гурток, в іншій — туристський клуб, у третій — шкільна футбольна команда, в четвертій — дебатний клуб. Кожне таке заняття, крім усього іншого, потребує певної, часом створюваної роками і десятиліттями, матеріальної бази і, головне, наявності кваліфікованого педагога-керівника, який цілком віддає себе цій справі (як правило, поряд з основною роботою — викладанням певного предмета) та може зацікавити учнів. І примусова зміна школи позбавить дітей можливості займатися улюбленою справою, досягати високого рівня в цій діяльності.

Не кажу вже про почуття вчителів. Не впевнений, що серед авторів та ярих захисників новел закону багато тих, хто пройшов шлях зі своїми учнями від 10-річних п’ятиклашок до 16–17-річних випускників як учитель, а тим паче як класний керівник. Не витрачатиму часу на пояснення цих почуттів — це треба пережити самому. Скажу лише, що, як класному керівникові, мені двічі довелося провести своїх учнів цим шляхом, зі своїми випускниками (а перший мій випуск був у 1992 році) спілкуюся постійно, навчаю вже дітей декого з них. Тож добре розумію це почуття, і мені прикро, що в нас, учителів, забирають цю можливість — бачити результати своєї праці.

Під загрозою і традиційна сімейна наступність, коли старші брати та сестри гордо вели до школи молодших членів своєї сім’ї. Не дарма в правилах прийому до школи зазначено, що до неї безумовно приймають молодших братів і сестер тих, хто вже у ній навчається. Але ж це не лише красива картинка — старші за руку з молодшими. Для багатьох сімей це й вирішення проблеми потрапляння молодших до школи та їх повернення додому, поки батьки на роботі, і психологічний спокій молодших, коли поруч у школі старший брат чи сестра.

А крім усього, нині вже з’явилися повідомлення про те, що кількість шкіл, які прийматимуть десятикласників, різко скорочуватиметься. На жаль, боюся, що серед основних чинників при вирішенні цього питання стане наявність грошей для фінансування старшої школи. Але куди мають піти ті, для кого місця не вистачить ? Адже не таємниця, що система професійної освіти нині перебуває в стані колапсу, значною мірою просто знищена після припинення існування багатьох підприємств, які були базовими для професійних навчальних закладів, а також через стрімке зростання кількості вищих навчальних закладів, у тому числі сумнівного рівня.

Якщо ж говорити про заклади передвищої освіти, то вони є далеко не в кожному населеному пункті, а ті, що існують, мають обмежені можливості поселення студентів з інших населених пунктів, до того ж привабливість їх також значно знизилася останніми роками. Тож проблема влаштування випускників дев’ятих класів після проведення запланованої реформи обіцяє чимало складнощів.

Ще одна проблема, яка може виникнути, має двосторонній характер. Реформа передбачає обов’язкове профільне навчання у старшій школі. Не кажучи про неготовність значної частини учнів у 9-му класі визначитися з профілем свого навчання та майбутньої діяльності, що призведе до витрачання «профільних» годин, коштів і зусиль даремно та подальшого ще ширшого звернення до репетиторів для підготовки до ЗНО, може постати й організаційно-кадрова проблема.

З одного боку, є небезпека концентрації найсильніших учителів у нечисленних після реформи ліцеях — закладах для учнів старшої профільної школи. Але ж на якій базі тоді працюватимуть ці вчителі, який «людський матеріал» вони отримають із знекровлених гімназій (закладів для учнів 5–9 класів)? З іншого боку, не кожен вчитель (особливо той, хто чимало років працює в одній школі) буде схильний змінювати звичну школу. Отже, не в кожній школі, яка стане профільною, знайдуться сильні вчителі за всіма чи більшістю напрямів. Навіть зараз у кожному місті, районі, селищі добре знають, в якій школі краще викладається математика, де — іноземна мова, де — історія. І діти, що визначилися з майбутнім життєвим шляхом, часом ідуть саме до цих найсильніших педагогів. Але вони це роблять за власним бажанням, а не за примусом! Невже ми знову заганяємо всіх дітей до «щасливого дитинства» залізною рукою закону?

Що, на мою думку, слід було б змінити? Залишити право школам, органам управління освітою самостійно вирішувати, чи буде школа єдиною або ж навчатиме лише певну вікову категорію. Можливо, якась кількість шкіл (у разі відновлення системи професійної освіти та підвищення її престижності з одночасним суттєвим зменшенням кількості вищих навчальних закладів і прийому до них) дійсно перетворяться на школи початкової та середньої ланки. Якісь (як було і раніше, згадаймо славетну київську фізико-математичну школу №145, в якій завжди навчалися учні лише старших класів, нині з 9-го, а раніше з 8-го, фізматліцеї в Києві, Львові тощо) набиратимуть професійно орієнтованих учнів до старшої школи. Однак залишиться і можливість існування традиційної для нашої держави цілісної школи. Крім того, варто було б залишити разом із математичним, історичним, філологічним та іншими профілями існуючий нині загальний профіль навчання для тих дітей, які ще не визначилися зі своїм майбутнім, а таких, на жаль, у дев’ятому класі більшість.

Проблема реорганізації шкіл ще тільки насувається, і поки що її не зрозуміла більшість тих, кого вона торкнеться. А торкнеться вона практично кожного жителя України, і задуматися про це варто зараз, бо потім буде вже пізно.

Однак у законі є й інші, м’яко кажучи, сумнівні новели.

Згадаймо хоча б норму щодо строкових договорів з учителями пенсійного віку, яка не лише виявляє неповагу до цих самих учителів, а й не пояснює, звідки візьмуться молоді вчителі, для яких, на думку авторів цієї норми, треба звільняти місця. Адже заробітна плата вчителя залишається не вельми привабливою, особливо у початківця, і молодь не стоїть у черзі на шкільні робочі місця. Випускники численних педагогічних вищих навчальних закладів, які тепер гордо носять назву «педагогічні університети», здебільшого йдуть зовсім не в школу (згадую далекий уже 1985 рік, коли з майже 120 випускників мого істфаку Київського педінституту лише кілька не пішли в освіту, та й нині понад 60 моїх однокурсників продовжують свою педагогічну діяльність).

А зважаючи на чергове відтермінування передбаченого законом запровадження мінімуму зарплати педагогічного працівника, надії на зміну ситуації примарні. Цікаво, що на підвищення заробітних плат прокурорам (з аргументацією «передбачено законом»), встановлення захмарних зарплат суддям, працівникам численних новостворених і не надто ефективних антикорупційних органів гроші в бюджеті знайшлися, а от учителі, інші педагоги — поза грою. Нібито стаття 60 Закону України «Про освіту» вже не діє, або ж вона нижчої якості, ніж «прокурорський» закон. Так само знайшлися гроші на існування створених в останні роки органів у галузі освіти — Національного агентства кваліфікацій, Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, освітнього омбудсмена, Державної служби якості освіти України.

Дуже прогресивною автори закону вважають норму щодо обмеження часу перебування на посаді директора закладу загальної середньої освіти — не більш як два строки по шість років. Мій педагогічний стаж — 39 років, я знаю багатьох директорів шкіл не лише Києва, а й з інших куточків країни, бував у багатьох відомих на всю Україну та за її межами школах і глибоко переконаний: створити справді гарну, сучасну, комфортну для дітей школу може лише керівник, який бачитиме перспективу. А чи буде така наснага у директора-тимчасовика? Звичайно, існують негативні приклади, коли директор ставав тираном, намагався підім’яти під себе колектив, не поважав ані учнів, ані вчителів, однак людині, орієнтованій на подібні дії, вистачить кількох років.

А от для того щоб створити Школу з великої літери, треба набагато більше часу. Нагадаю, Василь Сухомлинський очолював славетну Павлиську школу 32 роки, Олександр Захаренко керував Сахнівською школою 35 років, з 1988-го і донині керує створеною ним авторською школою в м. Южне Одеської області Микола Гузик. Чи змогли б вони реалізувати свої задуми за дванадцять років, і чи доцільним було б таке обмеження? На жаль, мені відомі приклади, коли після смерті чи звільнення директора дуже сильної школи вона швидко втрачала свої позиції. В чому доцільність цієї норми, мені як освітянину-практику не зрозуміло.

І водночас дивним видається зникнення вимоги про наявність педагогічної освіти як для керівника, так і для вчителя. В деяких країнах (серед яких США, досвід яких ми останнім часом намагаємося копіювати в багатьох сферах) директор школи — це суто менеджерська посада, той, хто її обіймає, навіть не веде уроків, не викладає. Однак чи доцільним є такий перехід у наших умовах, слід було б ще перевірити на практиці. Що ж стосується вчителів, то відмова від обов’язкової педагогічної освіти, як на мене, ще більш сумнівна.


Вивчаючи історію викладання правознавства у вітчизняній школі, я знайшов циркуляр 2005 року, коли «законознавство» (так тоді називався правовий предмет у гімназіях) уперше прийшло в середню школу. В ньому пропонувалося залучати для його викладання переважно професійних юристів. Однак уже через кілька років відмовилися від цієї практики як такої, що не виправдала себе. І було запропоновано залучати до викладання предмета вчителів історії, залишивши в гімназії лише тих юристів, які виявили достатні педагогічні здібності.

Отже, запитання, що в мене виникає: які мета і, головне, наслідки пропонованих змін? Чи сприятимуть вони підвищенню рівня освіти? Чи готові всі ми, вчителі, учні, суспільство в цілому, до чергової «освітньої революції»? Чи всі ці зміни — чергова імітація бурхливої діяльності, чергове копіювання закордонного досвіду без належного осмислення та аналізу, від яких страждатимуть учні, батьки, педагоги, а в майбутньому — все суспільство? Від відповіді на ці запитання залежать долі сотень тисяч дітей!


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter

.