Вільнюська угода: втратимо чи придбаємо

Наша країна готується до підписання з Євросоюзом Угоди про асоціацію. ЄС сподівається оформити її на саміті «Східне партнерство» у Вільнюсі 28–29 листопада нинішнього року. Ратифікація, або надання юридичної сили (лат. ratificatio: від ratus — вирішений, затверджений + facere — робити), після підписання з боку ЄС має відбутися до травня 2014 року, тобто до закінчення роботи нинішнього складу Європейського парламенту. Результатом цієї угоди стане поглиблена зона вільної торгівлі з європейськими державами.

Рішення про асоціацію з Європою — радикальний, проривний крок, здатний поліпшити ситуацію для українців, а не для країн ЄС. Вимоги, що висуваються до України, демократичні й перебувають у рамках чинних європейських принципів і законів. Наприклад, середня ставка мит в Україні знизиться для товарів з Євросоюзу вдвічі — з 4,95 до 2,42%, у той час як середня ставка мит ЄС для українських товарів зменшиться в 15 разів — з 7,6 до 0,5%. Мита на імпорт європейських товарів в Україну знижуватимуться поступово, протягом чотирьох років. Дію ввізних мит для українських товарів скасують уже наступного року після підписання угоди.

Після підписання угоди ЄС виділить Україні 65 млн євро у вигляді гранту на модернізацію дорожньої та авіаційної інфраструктури, а також морських портів. Крім того, 41 млн євро довгострокових кредитів від Євросоюзу буде спрямовано на управління авіатранспортом і 200 млн євро — на розширення мережі транс’європейських доріг. Таким чином, Україна при виконанні брюссельських умов і в разі підписання Угоди про асоціацію отримає від ЄС час для адаптації та матеріальну допомогу у розмірі 600 млн євро. Вже до кінця 2013 року на реалізацію проектів у сферах поліпшення навколишнього середовища, скасування технічних бар’єрів у торгівлі, а також на регіональний розвиток, виходячи з результатів роботи українського уряду, буде виділено 186 млн євро бюджетної підтримки — гроші, які резервують сьогодні, а витрачати їх можна тривалий час.

При цьому основною проблемою України є відсутність національної програми стратегічного планування. Прагнення поглиблювати співпрацю одночасно з Митним союзом і Євросоюзом, спроба зручніше розташуватися на двох стільцях прямо свідчать про це. Наше суспільство розділене різноспрямованими прагненнями, і завдання найвищого керівництва — пояснити і вказати шляхи для більшості. Цей шлях в Україні впроваджуватиметься згори, директивним, а згодом і законодавчим способом. Новий економічний і соціальний договір між державою і суспільством буде нав’язаний можновладцями. Приватизація, широко прокрокувавши країною, підготувала сучасних лідерів, що займаються економіками повного циклу, від сировини до кінцевого продукту з невисоким рівнем добавленої вартості. Сучасне керівництво країни адміністративними заходами виділило зі свого середовища нових економічних зірок, що ефективно використовують наданий ресурс. І одним, і другим завтра потрібно починати жити за європейськими принципами, з іншою відповідальністю та іншим контролем. Модель ринкової економіки зі значною роллю держави, яка видається сьогодні пріоритетною для керівників країни, може сильно постраждати від європейського впливу. Політичне керівництво впевнене, що країна живе за існуючими правилами; великий бізнес переконаний у їх відсутності. Особливо бізнес іноземний, що сьогодні залишає Україну. Угода, яку буде підписано у Вільнюсі, здатна повернути інтерес до країни, встановивши зрозумілі правила для учасників ринку. Найбільша держава Європи має стати адекватною і передбачуваною. Залишається надія, що гроші, виділені для інтеграції нашої держави в євроринок, не буде у черговий раз проїдено зголоднілими персонажами, які перебувають біля годівниці. Досвідчені європейці придумують різноманітні схеми, що перешкоджають розкраданню коштів, які виділяються навіть у вигляді грантів, тобто теоретично безповоротно подаровані економіці країни, що адаптується.

Головне національне багатство України — земля і люди, здатні вчитися. Величезна кількість землі є безумовним ресурсом для соціальної політики держави. У нашій країні цей ресурс дуже слабо використовується у сфері регуляторної політики. Вона описує правове регулювання господарських та адміністративних відносин між органами державної влади і суб’єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних і неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, яка здійснюється в межах, у порядку та в спосіб, встановлені Конституцією й законами України. Є ймовірність, що пильна увага європейців до українських фахівців «з освоєння коштів» якщо не покладе цьому край, то неабияк ускладнить реалізацію їхніх здібностей.

Поговорімо про людей. Тут слід торкнутися двох показників: бюджету (від старонормандського bougette — гаманець, сумка, шкіряний мішок, мішок з грошима) як головного фінансового документа країни та валового внутрішнього продукту (ВВП).

У зв’язку з цим одразу виникає третій важливий електоральний компонент — Пенсійний фонд України (ПФУ), який формально не з’єднаний з бюджетом, але гроші в нього слід покласти і потім своєчасно і правильно роздати. Якщо цього не зробити, люди, що прийшли на вибори, можуть повестися нерозважливо і не проголосувати за особистостей і плеяди, яких так потребує країна. Отже, пенсіонерів як найактивнішу частину електорату ігнорувати не можна. Подачки у вигляді надбавки у 10 грн до пенсії виглядають несистемно та образливо. Логічно запропонувати і розпочати здійснювати проект, безпосередньо пов’язаний із величезною кількістю людей, що брали участь у створенні пізніше добряче приватизованої моці Української Радянської Соціалістичної Республіки. Проект пов’язати зі значним збільшенням пенсій і неможливістю їх сьогодні виплатити. Непогано було б порахувати середню тривалість життя українця, і якщо це життя закінчується раніше, то пообіцяти залишок зароблених пенсій спадкоємцям. Нинішні високі пенсії — тільки у чиновників, які не беруть участі ні в яких виборах. Навіть зненавидівши чинну владу за відсутність пенсійної благодаті в електоральному плані, цей прошарок не становить серйозної виборної небезпеки.

Поговорімо все ж про бюджет, доходи і видатки якого визначають усі соціальні сфери життя суспільства. До визначального чинника належать також методи збору і розподілу державних коштів. Усе це впливає на життєвий рівень населення, зростання і падіння ВВП. У нас стабільно дефіцитний бюджет, ми витрачаємо більше, ніж заробляємо, і боротьба з подібним явищем нічого, крім зміни структури та методики збору, не передбачає. Спрощення діяльності бізнесу і мінімізація корупційних доходів зводяться до того, що керівникам країни слід розуміти: кожна копійка, вкрадена на підході до бюджету, призводить до десятикратних втрат. Якщо чиновник отримав хабара у розмірі ста тисяч за, наприклад, непомічений акцизний збір, це означає, що бюджет недоотримає мільйони. Власники ситуації в країні повинні розуміти, що черпати з повної чаші — логічніше. Сьогоднішня структура складається із загальнодержавного та місцевих бюджетів. Практично всі податки і збори надходять до центрального бюджету відразу. Розподіл відбувається за суб’єктивними параметрами і за цільовим призначенням централізовано. На місцеві бюджети покладено всі витрати на ЖКГ та інфраструктуру, а отже, дотації з центру, заплановані в розмірі трохи більше 25% від усіх видатків держбюджету, вкрай малі і не відповідають реальним витратам на соціальні структури та інші потреби місцевих громад. Залучення коштів безпосередньо в центр призводить до зростання кількості чиновників у столиці, а кількість нелегко переходить у якість.

Державний бюджет відповідає за загальнонаціональні проекти, за підтримку державних підприємств, за державний резерв і силові відомства, зовнішньополітичну діяльність і апарат управління, а також спільно з місцевими бюджетами — за медичне обслуговування та освіту. Цільове наповнення бюджету потрібно починати знизу, а не згори. За виконання бюджету повинні відповідати чиновники — від президента країни і Кабінету міністрів до районних адміністрацій. Непогано б запровадити кримінальну відповідальність за кричущі прорахунки, тим більше ми бачимо, що така відповідальність для обраних існує вже сьогодні. Публічність і відкрите обговорення доходів і видатків бюджету не може вплинути негативно на його кінцеві дані.

Джерела поповнення бюджету зрозумілі — це податки, акцизи, мита і рента за використання природних ресурсів, плата за оренду землі. Сучасні міжнародні способи зборів до бюджету — тема окремої розмови. Як і прогресивна фінансова та інвестиційна політика, і розв’язання проблем агропромислового комплексу та ЖКГ, а також інші необхідні кроки, що дають змогу цілком справедливо сформулювати головний державний план. Дохідна частина бюджету країни на 2014 рік передбачається в сумі близько 400 млрд грн. Запланована видаткова частина перевищує її майже на 46 млрд. Це називається дефіцитом бюджету. Для гармонізації головного фінансового документа потрібно або зменшити видатки, або збільшити доходи. Ще багато хто сподівається на співпрацю із заокеанським Міжнародним валютним фондом (МВФ), який у черговий раз здатний підставити настільки необхідне при наближенні виборів фінансове плече.

Валовий внутрішній продукт — показник, що відображає ринкову вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених за рік у всіх галузях економіки на території держави для споживання, експорту та накопичення, незалежно від національної належності використаних факторів виробництва. Представники влади в особі керівників Кабміну із завидною завзятістю озвучують збільшення цього показника з огляду на ситуацію, що склалася, і перспективи зростання ВВП після кроків у бік європейської інтеграції.

Є ще один безумовний показник — валовий внутрішній продукт на душу населення, або паритет купівельної спроможності. Україна в 2012 році за цим критерієм безнадійно відставала від розвинених країн, перебуваючи у другій сотні за різними оцінками і випереджаючи лише свого близького європейського сусіда — Молдову. На тлі кроків у бік асоціації з Європою, яка готова допомагати своїм новим учасникам, але не буде бездумно викидати кошти, слід переглянути існуючі сформовані методи і способи керівництва державою.