Сумнівні переваги кваліфікаційного оцінювання суддів і недоліки процедури розгляду справ

З нагоди підписання 12 лютого 2015 року президентом України Петром Порошенком Закону «Про забезпечення права на справедливий суд» або закону «про пиво у чистому келиху», варто продовжити розмову про проблеми української судової системи.

Підписаний закон, що набуде чинності 28 березня 2015-го, безумовно, містить низку позитивних речей, що подекуди справді усувають застарілі недоліки. Це й повернення ролі Верховного суду як найвищої судової інстанції та надання цьому суду права безпосередньо розглядати заяви без процедури доступу (чи дозволу?) суду касаційної інстанції, на чиє рішення, власне, й подано заяву про перегляд. Також збільшення підстав для перегляду рішення Верховним судом, обов’язкове врахування правових позицій найвищої судової інстанції при ухваленні рішень усіма судами, цілком нова редакція Закону «Про судоустрій і статус суддів», зміни до Закону «Про Вищу раду юстиції» та ін.

Утім, виконання багатьох корисних новацій розтягнуто на місяці, а подекуди й роки. Єдиним негайним наслідком цього закону, відповідно до п. 3 прикінцевих і перехідних положень, стане припинення повноважень членів Вищої ради юстиції, призначених Верховною Радою України, президентом України, з’їздом адвокатів України, з’їздом представників юридичних вищих навчальних закладів і наукових установ, всеукраїнською конференцією працівників прокуратури. Тобто роботу Вищої ради юстиції знову буде заблоковано.

Вказівки другого абзацу п. 4 прикінцевих і перехідних положень про необхідність обрати нових членів не пізніше 60 днів з дня набрання чинності цим законом (крім делегатів від з’їзду суддів — для них окремий порядок) цілком може бути не дотримано, адже ми не раз бачили, як та ж Верховна Рада чи з’їзд адвокатів можуть увійти в клінч і не призначати своїх делегатів тривалий час, що гіпотетично може унеможливити роботу Вищої ради юстиції на невизначений термін.

Натомість усе це не має жодного стосунку до головного дійства судоустрою — ведення судового процесу. І пересічному громадянину, що став учасником судового розгляду, глибоко байдуже, хто там делегат від з’їзду суддів чи адвокатів або яке прізвище голови Вищої ради юстиції. Бо для цього громадянина все знайомство з Фемідою розпочнеться і завершиться одним-єдиним суддею (або колегією суддів), який розглядатиме його справу.

Єдиним цікавим пунктом закону, що вплине безпосередньо на розгляд усіх судових справ, є норма про кваліфікаційне оцінювання суддів, якій присвячено цілий розділ V нової редакції Закону «Про судоустрій і статус суддів». І навіть не так сама ця процедура, як дрібна примітка в п. 6 прикінцевих і перехідних положень (бо в нас усі найвпливовіші речі в законах пишуть наприкінці!) такого змісту:

«Вища кваліфікаційна комісія суддів України забезпечує проведення первинного кваліфікаційного оцінювання суддів з метою прийняття рішень щодо можливості здійснення ними правосуддя у відповідних судах:

1) суддів Верховного суду України та вищих спеціалізованих судів — протягом шести місяців з дня набрання чинності цим законом;

2) суддів апеляційних судів — протягом двох років з дня набрання чинності цим законом;

3) суддів, які подали на момент набрання чинності цим законом заяву про обрання суддею безстроково, — першочергово відповідно до графіка, встановленого Вищою кваліфікаційною комісією суддів України.

Первинне кваліфікаційне оцінювання суддів місцевих судів, які склали присягу судді до набрання чинності цим законом та відправляють правосуддя, проводиться у терміни, визначені Вищою кваліфікаційною комісією суддів України».

І далі в прикінцевих і перехідних положеннях прописано санкції — покарання суддям, які не пройшли випробування:

«Якщо за результатами первинного кваліфікаційного оцінювання можливість здійснення суддею правосуддя у відповідному суді не підтверджена, він відстороняється від здійснення правосуддя та направляється для перепідготовки до Національної школи суддів України із подальшим проведенням повторного кваліфікаційного оцінювання. Непідтвердження можливості здійснення правосуддя у відповідному суді за результатами повторного кваліфікаційного оцінювання є підставою для висновку Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про направлення рекомендації до Вищої ради юстиції для вирішення питання щодо внесення подання про звільнення судді з посади з підстав порушення присяги».

Гарантую, що відтепер судді допоможуть виконати план усім аптекам з продажу валідолу і валер’янки, бо ніхто ж не знає, що означає той графік оцінювання, хто до нього потрапить раніше, а кого взагалі роками не чіпатимуть...

Для громадян це єдина користь від закону, бо судді стануть нервовими, житимуть в атмосфері невизначеності і страху за свою долю. Отож лякайте їх скаргами до Вищої ради юстиції, обіцяйте їм позачергове включення на кваліфікаційне оцінювання, — і ви не впізнаєте суддів! Вони почнуть виносити (тимчасово) законні та обґрунтовані рішення і навіть (!) дотримуватися строків складання і видачі повного тексту судових рішень сторонам, чого в переважній більшості випадків просто неможливо домогтися.

Ми ж продовжимо розмову про те, чого зазвичай бракує прожектам із судової реформи, — про усунення недоліків процедури самого судового розгляду.

Проблема ця насправді має теоретичний характер і неосяжна не тільки у форматі кількох статей, тут навіть багатотомної збірки творів не вистачить. Тому лише кілька штрихів до портрета.

Найголовніша й найпринциповіша проблема розгляду цивільних справ криється за малозрозумілим для широкого загалу словом «диспозитивність». Що це таке?

Визначення принципу диспозитивності наведено в ст. 11 Цивільного процесуального кодексу України та у скороченому викладі зводиться до двох головних тез (ч. 1 та ч. 2 ст. 11 ЦПК):

1) суд розглядає цивільні справи в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;

2) особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Ці тези суд обов’язково поєднує з нормою ч. 3 ст. 10 ЦПК щодо змагальності сторін, а саме: кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.

Диявол ховається, як відомо, в дрібницях. Суд розуміє принцип диспозитивності, перш за все норму ч. 1 ст. 11 ЦПК, у сукупності з принципом змагальності (згадана ч. 3 ст. 10 ЦПК) таким чином, що це сторони повинні встановити фактичні обставини по справі, а суд лише допомагає їм упоратися з цим обов’язком.

На перший погляд, усе відповідає засадам цивільного судочинства. А насправді? В реальності за таким надто вузьким розумінням диспозитивності криється абсолютна байдужість до всього, що відбувається в залі суду, та повна незацікавленість робити зайві рухи назустріч сторонам по справі, щоб допомогти реалізувати їхні процесуальні права, що також передбачено в ч. 4 ст. 10 ЦПК. Але як передбачено? У такий цікавий спосіб (ч. 4 ст. 10 ЦПК):

«Суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов’язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим кодексом».

Тобто суд лише язиком (вибачте за порівняння) сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи. І це все?!

Колись давно, за часів СРСР, коли в перші місяці осені студенти вишів навчалися на колгоспних полях збирати врожай овочів та інших дарів природи, мені особисто довелося почути феноменальну думку невідомого мені мудреця: «Колгоспники допомагали студентам збирати врожай...». У цю фразу вкладено усе: ставлення до роботи, мотивацію, кінцевий результат...

Суд, який язиком допомагає сторонам з’ясовувати обставини по справі, —це отой колгоспник, який сидить на лавці, лузає насіння та жартівливо спостерігає, як міський студент-очкарик у багнюці збирає помідори за три копійки кіло, які потім спритні колгоспники продаватимуть на міському ринку за три карбованці...

У чому головна суперечність?

Відповідно до ч. 3 ст. 213 ЦПК обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, що було досліджено в судовому засіданні. У цій нормі є дефект логіки, або, як каже молодь, розрив шаблону: або обставини з’ясовані повно і всебічно, або це лише ті обставини, на які посилаються сторони.

Поясню: кожна сторона посилається лише на те, що свідчить на її користь, що їй вигідно, і, відповідно, приховує факти, що не свідчать на її користь. Це право сторони, це і є реальна диспозитивність.

Однак припустімо, що обидві сторони брешуть суду. Суд відкидає доводи і позивача, і відповідача. Що в залишку? Нічого взагалі! Що має ухвалити суд, якщо судом відкинуто ті обставини, на які посилаються сторони? У будь-якому разі картина не відповідатиме вимогам повноти і всебічності встановлення обставин по справі.

І сторони тут не помічники суду, бо вони використовують принцип диспозитивності, тобто не зобов’язані надавати суду докази проти себе. Але рішення, в кінці кінців, ухвалюють не сторони, а суд!

Тому суд не зможе виконати вимоги п. 3–4 ч. 1 ст. 214 ЦПК і викласти в мотивувальній частині судового рішення дві ключові тези: які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Бо якщо всі запропоновані обставини відкинуто, то висновок один: між сторонами немає правовідносин, право не підлягає застосуванню!

Натомість жоден суддя ніколи такого не напише в судовому рішенні. Буде написано щось простіше: в позові слід відмовити, оскільки позивач не довів обставин свого позову. Все. Крапка. Усе рішення.

Тут є два проблемні аспекти: суто теоретичний і практичний. Перш за все, така усталена судова практика завершувати розгляд одним реченням відкриває простір для маніпуляцій. Будь-який позов, навіть найбільш законний і стовідсотково обґрунтований, можна відхилити одним реченням — не доведено. Суддя бачить себе у ролі Станіславського і каже: «Не вірю!».

Суд оцінює докази за внутрішнім переконанням (ч. 1 ст. 212 ЦПК), але що це таке, достеменно невідомо, бо які там у голові судді переконання — хтозна, хіба що під час розтину довідаємося... І тому суддя може абсолютно безкарно відмовляти в задоволенні позовів на підставі отої недоведеності. Зрозуміло, якщо ваша фізіономія не сподобалася судді, то ви ніколи йому чи їй не доведете, що трава зелена, а небо блакитне. Які докази?!

Утім, існує також певна позитивна практика апеляційних судів, котрі, як правило, скасовують чи змінюють рішення перших інстанцій, якщо взагалі нічого не встановлено, немає обставин, на які суд може спиратися в своєму рішенні. У разі неповного з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, це є підставою для скасування судового рішення в апеляції — п. 1 ч. 1 ст. 309 ЦПК.

Теоретично суддя у відповідь може поставити слушне запитання: що я маю зробити відповідно до вимог чинного ЦПК у такому разі? Закон не надає права та не зобов’язує суд збирати докази з власної ініціативи.

Оце і є головна теоретична проблема. Чи повинен суд збирати докази з власної ініціативи, чи не повинен? У мене є цілком конкретна відповідь: не лише має це робити, а й робить! Тільки при розгляді адміністративних позовів за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

У ст. 11 КАСУ також визнається принцип диспозитивності, натомість він є гнучкішим. Зокрема, положеннями ч. 4 та ч. 5 ст. 11 КАСУ зазначено таке:

«4. Суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

5. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає».

Це і є головна відмінність підходів ЦПК і КАСУ щодо дослідження обставин справи. Вважаю, що необхідно уніфікувати всі процесуальні кодекси —ЦПК, КАСУ та ГПК (крім, звичайно, КПК) щодо збирання доказів судом із власної ініціативи.

На підставі цього в усіх кодексах необхідно чітко визначити, що обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин у справі (без посилання на сторони як на єдине джерело доказів), підтверджених тими доказами, які було досліджено в судовому засіданні.

Крім того, слід зазначити, що саме суд і тільки суд відповідає в результаті за повноту і всебічність встановлення обставин по справі.

Така дрібна, на перший погляд, реформа має поступово змінити ставлення суддів до якості судового розгляду і зробити їх кровно зацікавленими в допомозі сторонам у витребуванні доказів, призначенні експертиз тощо.

А для того, щоб ця норма працювала, необхідно передбачити жорсткі дисциплінарні санкції для суддів, які ухвалюють рішення без встановлених справжніх обставин по справі, що фактично мали місце. Як варіант, запровадити бланк судового рішення, тобто певну форму на кшталт декларації, де суддя має обов’язково заповнити всі розділи. Зокрема, розділ — фактичні обставини, що насправді мали місце у цьому спорі.

За неповне оформлення бланка судового рішення — карати нещадно! Така пропозиція, поза сумнівом, є радше виховною, ніж правовою, але наша судова система перебуває у такому стані, що скоро й гарна лозина стане належним правовим аргументом перевиховання недолугих суддів...

Також слід сказати кілька слів про другу без перебільшення фундаментальну проблему українського судочинства — про так зване право на звернення до суду.

На перший погляд, звучить надто дивно, бо скрізь — і в Конституції, і в усіх процесуальних кодексах, у Законі «Про судоустрій і статус суддів» та інших — декларується безумовне і невідкличне право на звернення до суду. Але це ви так думаєте. Ви просто не вмієте читати!

Я пропоную навчити вас читати ці закони так, як це роблять наші судді.

Що таке право на звернення до суду на практиці? Це відповідність суб’єкта звернення вимогам відповідного процесуального кодексу. Якщо ви не помилилися з вибором суду за територіальним принципом і за спеціалізацією, то ваша головна боротьба з суддею перебуватиме в такій площині: чи довів позивач, що його конкретне право було порушено, що є підставою для судового розгляду?

Це лише здається, що ця норма є формальною декларацією й очевидна. Насправді є кілька способів відмовити в цілком законному і стовідсотково обґрунтованому позові саме виходячи з того, що позивач не мав права на свій позов, а не тому, що доводи позивача помилкові.

Як правило, це характерне для випадків, коли громадські активісти намагаються захищати суспільний інтерес: виступають проти незаконного акта місцевих чи центральних органів влади, захищають громадську власність тощо. На жаль, наш закон категорично не сприймає публічного інтересу та його захисників як явище на процесуальному рівні.

Відповідно до ст. 2 КАСУ завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Якщо ви небайдужий громадянин і вирішили подати позов проти вашої міської ради, яка роздає гектари заповідних земель, то суд не розглядатиме ваших доводів щодо незаконності дій відповідача. Власне, з огляду на очевидне беззаконня суд і не буде їх досліджувати. Натомість приділить увагу іншому: яке ваше, вибачте, собаче діло? Яке ваше право цим беззаконням порушене? Якби знесли особисто ваш гараж, то було б підставою для судового розгляду. А те, що в країні десь коїться беззаконня, не порушує конкретно вашого права, і вас це не стосується. Крапка.

Раніше, в злочинні часи, прокуратура на підставі старої редакції Закону «Про прокуратуру» була зобов’язана вживати дії, в тому числі шляхом звернення до суду, з метою припинити порушення законності в діях усіх органів державної влади та місцевого самоврядування, усіх підприємств, установ та організацій тощо.

Нині, після ухвалення «революційного» Закону «Про прокуратуру» в редакції від 14 жовтня 2014 року, нагляд за законністю в країні припинено остаточно. І тому захист публічного інтересу, відмінного від інтересу держави, взагалі більше нікого не стосується! Порушуйте його собі на здоров’я! Хіба що, наприклад, міська рада, яка «накосячила», засоромиться і подасть позов сама на себе...

Якось пропонував окремим впливовим депутатам ще попередньої влади: якщо ви так ненавидите прокуратуру, гаразд, давайте надамо громадським організаціям процесуальне право на звернення до суду на захист публічного інтересу. Хоча б так. І що? Нічого! Закон «Про громадські об’єднання» від 22 березня 2012 року вийшов настільки «кастрованим», що не передбачає навіть права громадських об’єднань захищати своїх членів. Якщо вони не мають права захистити своїх учасників, кого вони можуть захищати, який там ще публічний інтерес?!

На жаль, право «зацікавленої особи» на позов є одночасно і теоретичною, і практичною проблемою. Закон передбачає захист законного інтересу, але не дає чіткого визначення цього терміна. Якщо порушено не право, а саме інтерес — як його чітко окреслити, як відокремити зловживання правом від захисту законного інтересу?

Немає також відповіді на ключове запитання: якщо порушено закон, то на чиєму боці пріоритет — відновлення законності чи відсутності права на звернення до суду? Запитання не з легких. Так само немає вичерпної відповіді на запитання: у чому полягає принцип верховенства права?

Є також чимало випадків у цивільних і господарських справах (яких не буду конкретизувати заради стислості), коли особі відмовляють у праві на участь у судовому розгляді або в праві на оскарження судового рішення, мотивуючи отією «відсутністю права на звернення до суду».

Ця проблема не має однозначного вирішення, але її потрібно обговорити і розв’язати практично — шляхом імплементації відповідних норм у процесуальне законодавство.

На мою думку, з якою не всі погодяться, пріоритет має принцип верховенства права в тому розумінні, що права громадян, у тому числі процесуальні, не є вичерпними. Відновлення права, усунення очевидного беззаконня чи судової помилки має пріоритет над вторинними правилами — процесуальними.

На жаль, ми поки що перебуваємо на позиціях презумпції законності лише того, що прямо передбачено. Решту — заборонено.

Такий стан справ потрібно докорінно змінювати, це й буде реальна, а не косметична реформа.