ДНР-ЛНР: сепаратизм утриманців

Вже більше року минуло з моменту появи Донецької та Луганської народних республік. За цей час стало можливим окреслити головні риси ідеології цих утворень. Ситуація на Донбасі змінюється щодня, але є речі, які залишаються незмінними. І до них можна віднести певні політичні особливості ДНР та ЛНР.

Зрозуміло, що в умовах війни важко розглядати теоретичні питання. Ми спробуємо це зробити, щоб окреслити поточний стан справ у ідеології двох сепаратистських утворень на сході країни.

Донецька республіка без Криворіжжя

Деякі ідеологи ДНР апелюють до досвіду столітньої давності Донецько-Криворізької республіки, яка, на їхню думку, мала свій потенціал для розвитку, але була штучно пригноблена більшовиками на користь радянської республіки з центром у Харкові.

Справді, у 1918–1919 роках Донецько-Криворізька Радянська Республіка (ДКРР) була одним із багатьох типових утворень періоду громадянської війни. Її поява і зникнення й досі залишаються білими плямами нашої історії.

Мусимо нагадати, що територія новоутвореної республіки, за задумом її ватажків, повинна була охоплювати Катеринославську і Харківську губернії, а також частину Херсонської. Південна межа республіки повинна була йти по Азовському морю до Таганрога, і далі по залізничній лінії Ростов — Воронєж до станції Лиха. Таким чином, ДКРР мала простягатися до південних меж нинішньої Курської області.

Однак Донецько-Криворізька республіка не встигла скластися як держава. У швидкоплинних умовах громадянської війни такі проекти з’являлись та зникали, поступаючись більш потужним ідеям. Проте вона залишилась як міф для певних суспільних кіл, яким не подобалась українська ідентичність.

Ця тенденція стала помітною ще на початку 1990-х років, коли донбасівські політики стали шукати в короткій історії ДКРР корені своєї політичної самобутності. Потім, у міру зміцнення впливу Партії регіонів, тема ДКРР ставала менш актуальною, оскільки донецькі угруповання цікавилися владою в Києві, а не проблемами сепаратизму.

Лише коли у 2014 році владу в Києві було остаточно втрачено, донецькі еліти знову згадали про спадщину Донецької республіки. І згадка ця виявилася надто складною за своїми наслідками.

Військова диктатура

З перших днів свого існування ДНР-ЛНР працювали як військові диктатури. На чолі республік бували різні люди, але переважно всі вони — військові, а не політики. Керівники невизнаних утворень дають телевізійні інтерв’ю у камуфляжі, час від часу згадують про необхідність «вийти на адміністративні межі Донецької та Луганської областей» та погрожують провести на підконтрольній території загальну мобілізацію військовозобов’язаних.

ДНР-ЛНР народилися як мілітарні проекти, але зараз будь-яка «держава» прагне назвати себе демократичною, тому донбасівським сепаратистам доводиться проводити вибори та референдуми. У складному світі політичного пост-модерну є необхідність весь час посилатися на волю народу.

Але вибори та референдуми, які відбувалися у ДНР-ЛНР, не були навіть імітацією демократичного процесу. Не було списків виборців, помітної кількості міжнародних спостерігачів, та й сам процес голосування часто-густо проходив у присутності військових з автоматами.

Такі вибори були мало схожі на демократичні, навіть якщо їх порівнювати з виборами у Росії чи Білорусі. Але це не дуже турбує лідерів ДНР-ЛНР, оскільки головним є створити ілюзію виборів, яка працюватиме на імідж нормальної республіки із власною політичною системою.

Проблема ще полягає у тому, що закордонні куратори ДНР-ЛНР остаточно не визначилися з майбутнім цих утворень. Йдеться про можливість анексії Росією або варіант формального перебування у складі України чи продовження розвитку у бік квазі-державних утворень на кшталт Південної Осетії. Якщо оцінювати становище на сьогодні, то йдеться про варіант невизнаних республік без власних засобів для існування. Хоча щодо коштів у ватажків ДНР-ЛНР є власні ідеї, і вони доволі оригінальні.

Жебрацькі стосунки

Хоча влада ДНР-ЛНР повинна була взяти на себе якусь відповідальність за своїх мешканців, насправді все відбувається інакше. Сепаратисти впевнені, що саме Україна повинна утримувати території, які хочуть жити окремо. Мабуть, таким чином починається нова доба у розвитку сепаратистських рухів. Вони тепер не просто виступають за відокремлення, але й намагаються нав’язати «метрополії» збереження стосунків.

Безвідповідальність у такому разі стає нормою. Відкритий кордон із Росією чомусь не заважає говорити про економічну блокаду з боку України. Владні повноваження чомусь не дозволяють нормально сплачувати за енергоносії і піклуватися про своєчасну виплату пенсій. Так, щодо пенсій у ДНР є своє пояснення.

«Україна, якщо не визнає нашу незалежність, то повинна платити пенсію жителям ДНР. Якщо ви можете забирати гроші в Україні — забирайте, і забирайте якомога більше», — заявив у травні цього року лідер самопроголошеної республіки Олександр Захарченко.

Такі зараз сепаратисти. Вони можуть створити власну армію, проголосити незалежність та отримати допомогу від сусідів. Але вони все одно будуть вимагати уваги з боку держави, від якої начебто намагаються втекти.

Така позиція властива якраз представникам неповноцінної еліти, яка ще не дозріла до самостійного управління. Тут ми знову повертаємося до невизначених навіть за словами лідерів ДНР-ЛНР перспектив подальшого існування цих «республік». Бо заклики про продовження фінансування з боку Києва ніяк не вписуються у лінію на проголошений самостійний розвиток двох утворень на сході України.

ДНР-ЛНР створювались як плацдарм для політичного та військового наступу на територію України, і хоча вже минув рік, ці утворення так і не вийшли зі стану невизначеності. Вони залишаються і будуть залишатися тимчасовими зонами, в яких немає чітко визначеної перспективи, але натомість є бажання псувати нерви сусідам. І наразі це вдається робити.

Підготував Юрій КОРОГОДСЬКИЙ