Нова поліція — заручниця політичного піару влади

Ні для кого не секрет, що своїм успіхом грузинські реформи завдячують американським грошам, але заслуга тамтешніх реформаторів у тому, що вони зуміли розпорядитися ними максимально ефективно. Настільки ефективно, що країна не сповзла в болото корупції навіть після того, як Михайло Саакашвілі програв усі вибори і став у Грузії персоною нон грата. Нам із лідерами пощастило набагато менше, а історія з національною поліцією наочно демонструє, що керманичі української держави не здатні зробити щось путнє ні за свій, ні за чужий кошт.

Всеукраїнська показуха

З точки зору здорового глузду, реформу правоохоронних органів слід було би починати не з патрульної служби, а з судової системи. Уявімо собі, що нам вдалося створити найкращу на планеті поліцію, котра найефективніше в світі ловитиме бандитів. Ну й що з того, якщо суди за хабарі відпускатимуть їх на всі чотири сторони. Але, видно, корумпована судова влада України — це така міцна глиба, що пробити її не вистачить ніяких американських грантів. Тож наші заокеанські друзі, так нічого не й добившись у царині справедливого правосуддя, вирішили бити по найслабшій ланці ланцюга у вигляді патрульно-постової і дорожньо-патрульної служби.

Ідея взагалі-то хороша: відібрати кілька тисяч молодих енергійних освічених людей, озброїти їх усім необхідним і дати попервах потренуватися «на кішках», тобто дрібних хуліганах, сімейних дебоширах і порушниках правил дорожнього руху. Потім підняти їх щаблем вище й довірити оперативно-агентурну роботу, а в перспективі укомплектувати ними органи прокуратури й суду. До того ж ці аристократи духу могли б зіграти роль каталізатора, захопивши своєю романтикою здорові сили міліції, котрі там безперечно є: перші заряджали б других своєю позитивною енергію, другі ділилися б із ними своїми знаннями й досвідом.

Такий експеримент цілком до снаги розвиненим країнам. Якщо помножити 8–10 тисяч гривень обіцяної щомісячної зарплатні на дві-три тисячі поліцейських нового типу, то в світовому масштабі цифра вийде невелика. Надлишкового поліцейського спорядження в США хоч греблю гати, а для Японії сотня-друга легкових машин усе одно що крапля в морі.

Тож від наших чиновників вимагалося небагато: дати можливість попрацювати створеному за спонсорські кошти невеличкому поліцейському корпусу. Тобто створити законодавчі умови для їхньої роботи. Але схоже, що «тубільні вожді» примудрилися осоромитися навіть на такій дрібничці.

Хоча й черепашачими темпами, але вони все-таки намалювали закон, який «перефарбовує» нині існуючу міліцію в поліцію. Хоча таке перейменування в даному випадку матиме не стільки практичну користь, скільки психологічний ефект: у складі міліції нова елітна гвардія почувала б себе чужорідним тілом, а так вона вигідно виділятиметься на загальному фоні.

Але якщо подивитися прискіпливим оком практика, то виявиться, що широко розрекламований Закон України «Про національну поліцію» нічим не кращий за попередній закон «Про міліцію». В чомусь він смішніший, бо відносить коней до категорії спеціальних засобів поліції. В чомусь корупційніший, оскільки законодавчо закріплює за дітьми працівників поліції переваги при вступі до відомчих навчальних закладів. Але за великим рахунком обсяг прав і обов’язків лишився той самий.

Наприклад, у нашій країні два десятиліття ламалися списи в дискусіях про те, чи личить міліції як правоохоронному органу займатися окрім іншого ще й наданням послуг комерційним структурам, маючи при цьому монополію на збройну охорону. Врешті решт вирішили, що такий бізнес цілком до лиця не лише міліції, а й поліції, а тому в новому законі чітко сказано, що у складі національної поліції функціонуватиме поліція охорони.

Міністр підставив хлопців і дівчат

А от прикінцеві та перехідні положення неприємно здивували. Так, у першому пункті цього розділу чітко сказано, що закон «Про національну поліцію» набирає чинності через три місяці з дня наступного за днем опублікування, але автори законопроекту напхали в підпункти стільки виключень з цього правила, що «без стакана» не розберешся. Враження таке, що вони й самі при цьому були не дуже тверезі. Тільки сильно напруживши увагу можна збагнути, що стосовно поліцейських підрозділів патрульної поліції Києва цей закон набирає чинності з дня його опублікування, а решта України може жити по-старому аж до 31 грудня 2016 року.

Причину такого великого розриву в часі збагнути не важко: коли писався урядовий законопроект на базі Національної академії внутрішніх справ, у Києві із залученням інструкторів з Каліфорнії та Огайо вже ударними темпами йшла підготовка двох тисяч майбутніх поліцейських. За графіком вони мали вийти на службу вже в середині червня, а в народних депутатів усе ніяк не доходили руки до голосування.

27 червня куратор проекту, перший заступник міністра внутрішніх справ Екатерина Згуладзе-Глуксманн в одному з інтерв’ю сказала цікаву фразу, на яку тоді мало хто звернув увагу. Мовою оригіналу: «В случае, если украинский парламент не примет закон о Национальной полиции, в начале июля МВД запустит в Киеве новых патрульных как службу, а не как полицию. Есть и другие сценарии». Та оскільки пані Ека не юрист, а спеціаліст із проведення презентацій та освоєння грантівських коштів, то її слова слід перекласти юридичною мовою. А вони означали, що в крайньому випадку поліцейських курсантів призначать на міліцейські посади і сформують з них щось на кшталт полку міліції спеціального призначення, який буде працювати відповідно до закону «Про міліцію». А назву йому дати, наприклад, «Патрульна поліція», щоб машини не перефарбовувати. Чим вона гірша за «Беркут», «Сокіл», «Кобру» чи інших представників тваринного світу? І нехай не бентежить дивне поєднання непоєднуваного — міліції й поліції. У 1980-х роках у Києві, наприклад, було вісім підрозділів з чудернацькою назвою «окремий батальйон відомчої міліції управління позавідомчої охорони». І нічого. Попервах люди ламали язики, а потім звикли.

Справа в тому, що грантодавцям твердо пообіцяли, що новий проект запрацює 4 липня, тож «матч мав відбутися за будь-якої погоди», і 2 липня прем’єр Яценюк з великою помпою вручив сертифікати про закінчення навчання першим випускникам так званої поліцейської академії патрульної служби Києва (яка насправді де-юре не існує). І в той же день сталося диво — Верховна Рада таки прийняла Закон України «Про Національну поліцію».

Щоби перше патрулювання пройшло на законних підставах, треба було якнайшвидше підписати закон у президента і не пізніше ранку 4 липня опублікувати його, для чого слід було задовго до того зарезервувати шпальти в газеті «Урядовий кур’єр». Тож лік ішов на хвилини. Або, якщо все-таки не встигнуть, наказом міністра внутрішніх справ терміново призначити всіх поліцейських міліціонерами. Однак, на жаль, не сталося ні те, ні друге. В суботу 4 липня на Софійському майдані Києва в присутності посла США в Україні Джеффрі Пайєтта пройшла урочиста церемонія прийняття присяги поліцейськими. Петро Порошенко відвідав її й навіть сказав кілька теплих напутніх слів, але закон так і не підписав.

Тож вийшло так, що о 21.00 того ж дня 500 озброєних цивільних людей на 200 службових автомобілях виїхали на патрулювання, не маючи ніяких на те правових підстав. Потім, через 12 годин, те ж саме зробили ще 500, потім ще й ще — й так усі чотири зміни по півтисячі кожна. Звичайно, як і будь-який громадянин України, вони мали право припиняти правопорушення, затримувати правопорушників і передавати їх правоохоронним органам. Але відбирати в них письмові пояснення, складати на них протоколи чи накладати стягнення вони не мали ніякого права.

Таким чином, Екатерина Згуладзе-Глуксманн щось наплутала, коли 6 липня на прес-конференції в МВС розповідала про те, що поліцейські в першу ж добу оштрафували прокурора й народного депутата України. Якщо вона в силу слабкої юридичної підготовки називає штрафом той факт, що її вихованці взяли з водіїв гроші за порушення правил дорожнього руху, то мусимо пояснити, що це не штраф, а щось інше. З точки зору Кримінального кодексу України це, щонайменше, перевищення влади (ст. 365), як максимум — отримання неправомірної вигоди, тобто хабар (ст. 368).

Звісно, такі висновки можна розцінити як прискіпування до дрібниць, оскільки мало хто сумнівається в тому, що президент усе-таки підпише закон «Про Національну поліцію», який через день-другий буде опублікований, і служба столичної поліції увійде в правове русло. Але факт лишається фактом: міністр внутрішніх справ Аваков підставив молодих людей, котрі щиро йому повірили, і з перших днів служби почав їх привчати до окозамилювання. З таким підходом до справи корупцію в судовій системі не подолаєш. В органах внутрішніх справ теж.

Пістолети може й не пропадали, однак осадок залишився

Тож не дивно, що у відповідь на такий правовий нігілізм стара система відповіла поширенням чуток про два втрачені пістолети, а також інші факти, які свідчили про те, що «перший млинець комом». До речі, з фактом втрати зброї ситуація неоднозначна. Про нього розповідають співробітники ГУМВС України в м. Києві, але тільки своїм близьким людям і на умовах анонімності. Представники МВС усе заперечують, але дуже непереконливо. Ситуація як у відомому єврейському анекдоті: «Пістолети знайшлися, але неприємний осадок залишився».

До речі, в цій ситуації керівники міністерства могли би продемонструвати хороший приклад відкритості. Варто було би внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ознаками злочину, передбаченого статтею 367 КК України «Службова недбалість», а потім передати кримінальне провадження за підслідністю до органів прокуратури. А ті вже нехай не полінуються під об’єктивами відеокамер перерахувати всі пістолети, і якщо всі вони виявляться на місці, закрити справу за відсутністю події злочину. Після цього осадок може й залишився б, але вже не був би таким неприємним.

Втім, після того як вирішаться всі організаційні питання, найскладнішим випробуванням для наших поліцейських буде боротьба із стихійною торгівлею, в ході якої вони зможуть наочно переконатися в тому, що хабар часом не така вже й огидна річ, якщо вона допомагає заробити якусь копійчину найбіднішим верствам населення. Там їм доведеться мати справу не з депутатами, які погрозливо махають посвідченнями, і не з мільйонерами, які спробують їх купити пачками доларів, а з бабусями, котрі слізно благатимуть не проганяти їх і дати можливість трошки наторгувати онукам на молоко.

Щороку за статтею 160 Кодексу України про адміністративні правопорушення «Торгівля з рук у невстановлених місцях» до відповідальності притягається до 40 тисяч людей. Якщо цю публіку не зачіпати зовсім, вона обсяде всі перехрестя в центрі міста так, що не можна буде ні проїхати, ні пройти. Але й ганяти їх — заняття не з приємних, хоча для особового складу нинішньої міліції досить вигідне, оскільки скромні хабарі з кожної бабусі разом складають чималий «довісок» до скромної зарплатні дільничного інспектора чи міліціонера патрульно-постової служби. Побачимо, як упорається з цим новоспечена поліція.