Практика тримання громадян в органах внутрішніх справ

За 2014 рік у кримінальних провадженнях, що розслідуються слідчими органів внутрішніх справ України, 145 580 особам оголошено про підозру у вчиненні злочину, з них 12 371 особа була затримана в порядку, передбаченому ст. 208 Кримінального процесуального кодексу (без ухвали слідчого судді, суду).

Протягом 2014–2015 років дослідницька група Міжнародного фонду «Відродження» у співпраці з офісом уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та правозахисними організаціями здійснила дослідження дотримання процесуальних гарантій затриманих осіб.

За матеріалами проведеного дослідження, у 50% випадків затримань були розпочаті кримінальні провадження, а затримані були залишені під вартою, у 44% випадків затримань були розпочаті кримінальні провадження, а затриманих звільнено із вимогою прийти на судове засідання. У 3% випадків особи були залишені під вартою (заарештовані) до набуття вироком чинності.

Уповноваженій службовій особі відповідно до ст. 208 КПК дозволено без ухвали слідчого судді, суду затримати підозрюваного у вчиненні злочину, за умови, що за такий злочин передбачено покарання у виді позбавлення волі. В іншому випадку затримання без ухвали слідчого судді, суду є незаконним та утворює склад злочину, передбаченого ст. 371 Кримінального кодексу (завідомо незаконні затримання, привід, арешт або тримання під вартою). Незважаючи на це, у приміщеннях органів внутрішніх справ, що стали об’єктами дослідження, 3% осіб перебуває без жодного процесуального статусу.

Слідча та судова практика має чимало прикладів неналежного дотримання строків затримання, встановлених законодавством. Зокрема, Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов висновку про те, що такі порушення виявлялися, насамперед, через:

— незабезпечення права затриманої особи негайно постати перед судом, який вирішить питання щодо законності її затримання;

— відсутність обов’язкового судового контролю за триманням особи під вартою;

— тримання заявника під вартою без відповідного рішення суду всупереч вимогам законодавства;

— брак документального засвідчення (протоколу арешту) при затриманні особи правоохоронними органами протягом декількох днів тощо.

Особа є затриманою з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою (ст. 209 КПК). Тривалість затримання (в межах забезпечення кримінального провадження) не може перевищувати 72 години з моменту затримання особи, і саме з моменту фактичного затримання розпочинається відлік строків, у разі спливу яких затримана особа має бути негайно звільнена, зокрема:

— затримана особа підлягає негайному звільненню, якщо після 24 годин з моменту затримання їй не вручено повідомлення про підозру (ч. 3 ст. 278 КПК);

— затримана особа підлягає негайному звільненню, якщо протягом 60 годин з моменту затримання вона не доставлена до суду для розгляду клопотання про обрання стосовно неї запобіжного заходу (ч. 2 ст. 211 КПК);

— затримана особа підлягає негайному звільненню, якщо протягом 72 годин з моменту фактичного затримання слідчим суддею, судом не розглянуто клопотання про застосування стосовно неї запобіжного заходу (ч. 1 ст. 211 КПК).

Але, як свідчать результати дослідження, слідчі негативно ставляться до таких жорстких вимог законодавства щодо відліку строків тримання. Вони вважають, що цих визначених законом строків недостатньо для проведення необхідних слідчих та процесуальних дій.

Невтішні результати і в дотриманні правил доставки осіб до органу судового розслідування. Норми Кримінального процесуального кодексу України у практичній діяльності органами внутрішніх справ не виконуються. Як правило, оперативні працівники, які доставляють затриманих осіб, тривалий час утримують їх у транспортних засобах, службових кабінетах або в інших місцях. Замість вчасного доставляння затриманих осіб до слідчих підрозділів оперативні працівники, всупереч вимогам ст. 41 КПК, без будь-яких доручень слідчих проводять із затриманими негласні (розшукові) процесуальні дії, спрямовані на встановлення обставин вчинених злочинів, тощо.

Ще одна серйозна проблема, пов’язана із затриманням, — зловживання службовими особами ОВС правом запросити особу як свідка для надання нею пояснень щодо певних подій і фактів. Процедура отримання таких пояснень не регламентована жодним законодавчим чи іншим нормативно-правовим актом. Такі опитування, що можуть тривати досить довго, призводять до фактичного затримання особи без її належного оформлення та забезпечення прав затриманого. Коли проводяться такі опитування, фактично люди примусово тримаються в кабінетах та інших приміщеннях ОВС, але при цьому не обліковуються.

Правомірність застосування до затриманих осіб фізичної сили також була предметом дослідження. Факти, виявлені у процесі дослідження, доводять застосування до затриманих надмірної фізичної сили під час затримання, відразу ж після затримання за відсутності необхідності такого застосування, а також при доправленні до органів внутрішніх справ. Були виявлені факти побиття затриманих під час їх перебування в приміщеннях органів внутрішніх справ. Таке застосування фізичної сили здійснювалося переважно з метою отримання показань щодо вчинених правопорушень.

Як випливає зі статистики Європейського суду з прав людини, із 69 справ, розглянутих цим судом проти України у 2013 році, 23 справи стосувалися нелюдського та принизливого ставлення до особи, а три — заборони тортур. Надмірне застосування сили було та залишається одним із найактуальніших та ризикових з погляду захисту прав особи моментів при затриманні.

Умови тримання затриманих осіб як складова поводження з ними також були досліджені, оскільки тримання в неналежних умовах (тривалий час без їжі та води, без можливості сну тощо) за міжнародно-правовими стандартами вважається жорстоким поводженням з людиною.

Показовим є те, що частина слідчих, які були об’єктами дослідження, щиро вважають, що їх узагалі не повинно цікавити, в яких умовах перебувають затримані особи.

З огляду на викладене, навіть у разі, якщо ні фізичне, ні психічне насильство або вплив до затриманої особи не застосовуються, але особа, перебуваючи під контролем державних органів, була піддана умовам і процедурам, що заподіяли їй фізичних та/або психічних страждань, незалежно від обставин і цілей такої процедури, вона є порушенням ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Підготувала Стася ЛЕВИЦЬКА