Казус Голубана і незрілість українського суспільства

Ось уже цілий місяць не вщухає скандал, пов'язаний з оприлюдненням фактів, що викривають в участі в АТО на боці терористів ДНР у травні 2014 року нинішнього начальника спецназу Донецької області, полковника поліції Юрія Голубана. Однак, судячи з усього, активна фаза протистояння української влади й громадськості, закономірно викликаного гучним викриттям, завершилася, так і не встигнувши як слід розпочатися. 10 квітня силовики жорстко придушили й без того нечисленний мітинг противників зрадницької кадрової політики, який відбувся біля будівлі на Богомольця в Києві.

Сьогодні можна скільки завгодно тихо ненавидіти й звинувачувати антинародну владу. Між тим прецедент із Голубаном є насамперед лакмусом моральної та ментальної незрілості українського народу — відсутності у нас національної гордості, зачатків критичного мислення і, як наслідок, елементарного інстинкту самозбереження.

Про психологію народних мас

Переважна більшість українців просто вирішила не помічати того, що сталося, аргументуючи своє небажання лише тим, що, мовляв, не можна ж вірити лідеру терористів. Ця позиція була б цілком зрозумілою, якби не фото й відео, які одне за одним з'явилися вже слідом за голослівними звинуваченнями Ходаковського.

Втомлені від безперервної війни, задурманені кишеньковими олігархічними ЗМІ мізки наших співгромадян перестали розуміти, що не довіряти можна тому чи іншому трактуванню, але не самим фактам. Адже від того, визнає чи не визнає конкретний факт сам Путін, ми не перестанемо бачити траву зеленою, а два на два не перестане бути чотири.

Психологічно така відмова вірити власним очам пояснюється просто. Усвідомивши те, що на відповідальній посаді в правоохоронних органах зрадник України, громадянин, що поважає себе, дійде лише одного висновку: необхідно будь-якою ціною закликати до відповідальності винуватців подібного призначення, незалежно від їхнього статусу. Це страшно. Набагато легше втекти від себе й заховати голову в пісок.

У своїй реакції на скандал з Голубаном недалеко пішли від скептиків і більшість із тих, хто не заперечував очевидного. Перечитуючи листування користувачів українського сегмента соцмереж, часто натрапляєш у коментарях під постами на одні й ті ж самі запитання, що різняться лише за своєю формою, але не змістом. Наприклад, дуже багато хто гнівно запитує, куди дивиться СБУ, або нарікає на те, кого ж нагороджує президент і глава МВС.

Чиєї безпеки служба?

Щодо українських спецслужб, то СБУ було від самого початку добре відомо про те, ким є майбутній командир донецького спецназу Юрій Голубан. Ще до зливу в мережу терористом Ходаковським відео та фото автор цих рядків писав, що співробітники Служби безпеки України в 2014 році затримували свого колишнього колегу, донецького «альфівця» за зв'язок із терористами. Згодом Голубан нетривалий час навіть пробув у Кіровоградському СІЗО. Це повідомлення розмістили тоді на своїх сторінках багато інтернет-видань.

Пізніше з'ясувалося, що дії нинішнього командира донецького спецназу під прапорами ДНР розслідуються в кримінальному провадженні, зареєстрованому Службою безпеки в 2016 році. В цьому представник СБУ зізнався в суді з розгляду скарги народного депутата Ігоря Луценка на бездіяльність спецслужби. Голубан є фігурантом у кримінальному провадженні, відкритому за фактом державної зради.

Більш того, у своїй заяві Луценко також посилається на свідчення очевидців, які бачили Голубана на боці бойовиків під Карлівкою. «Ополченці» Безлера разом із терористами «Востока» вели бій із бійцями українського батальйону «Донбас». Однак зараз СБУ вперто відмовляється реєструвати цю інформацію в ЄРДР.

Трагедія і фарс

Символічно, що на бій під Карлівкою 23 травня 2014 року українські бійці були відправлені Костянтином Грішіним, який вже тоді представлявся Семеном Семенченком і видавав себе за командира підрозділу. Внаслідок перестрілки з нашого боку загинуло п'ятеро бійців, багато хто отримав поранення. «Легендарний комбат» традиційно покинув своїх бійців за кілька хвилин до початку бою. Поки велася запекла стрілянина, Грішін один за одним строчив пости в Facebook. Про це згодом докладно розповіли самі добровольці.

На відео, викладеному терористами після бою, видно ті ж самі, що і на відео з Голубаном, сині КамАЗи з написом «Восток». Там же можна побачити й моторошні кадри, на яких зображений боєць «Донбасу», донеччанин Олексій Федорченко (Федір) з вирізаним нелюдами в камуфляжі серцем. Він був одним із полонених, захоплених бандитами під Карлівкою.

У липні того ж року Семенченко виклав у мережу відео з більш героїчною версією тих подій, додавши до продукту своєї творчості популярну музику, з неодмінним зазначенням наприкінці «блокбастера» банківських реквізитів для надання допомоги батальйону «Донбас».

Як відомо, історія повторюється двічі: перший раз у вигляді трагедії, другий — у вигляді фарсу. Перше умовне зіткнення двох «героїв» новітньої історії України Семенченка та Голубана сталося під Карлівкою. Друге — майже три роки по тому на торговій блокаді. Точніше, у Верховній Раді, до сесійної зали якої з подачі представників МВС та нардепів від «Народного фронту» вломилися люди у військовій формі.

Що характерно, від «комбата» і народного депутата Семенченка донині не чути жодних коментарів щодо скандалу навколо Голубана. Виявляється, зовсім і не ворог «батяні комбату» той, хто брав участь у бою проти бійців «Донбасу». Скоріше, близькі вони за духом — Семенченко і Голубан.

Близнюки-брати

Паралелі очевидні: і один і другий тривалий час ховали обличчя за балаклавою; як перший, так і другий були помічені серед ворогів єдиної України.

У грудні 2014-го українськими активістами були оприлюднені два красномовних відео. На першому можна споглядати Костянтина Грішіна в захопленій 3 березня прихильниками «народного губернатора» Павла Губарєва сесійній залі Донецької обласної державної адміністрації. На другому — майбутній комбат Семенченко йде захоплювати будівлю Держказначейства в Донецьку разом із тими ж «губарєвцями».

Дев'ятьма місяцями раніше інформація про співпрацю Грішіна з прихильниками ідей «Донецької республіки» була озвучена в резолюції десятників донецької самооборони Майдану, яку самозванець ненадовго очолив із подачі одного з місцевих радників міністра Авакова. Донецькі патріоти України звинуватили Семенченка у зраді активістів місцевого Євромайдану і «зливі» захисників мітингу проросійським тітушкам. Того дня загинуло троє бійців самооборони, кілька десятків отримали поранення різного ступеня тяжкості. Семенченко залишив мітинг за кілька хвилин до початку кривавої бійні.

Показово, що вже відомий як комбат «Донбасу» Грішін продовжував активно і безперешкодно вояжувати в Донецьк аж до червня 2014 року включно, про що неодноразово свідчили добровольці з батальйону «Донбас». На той час Донецька і Луганська області вимушено залишила більша частина прихильників територіальної цілісності України. Деякі члени донецької самооборони взагалі подалися в біга від переслідувань посібників ДНР в особі обласної міліції ще в березні місяці. Люди обґрунтовано боялися за своє життя і здоров'я.

Відомо також, що виходець із Криму Костянтин Грішін повернувся з Москви, де навчався на режисерських курсах у ВДІКу, в Україну в 2008 році й одразу ж осів у Донецькій області. Тоді ж там влаштувалися і головні дійові особи «русской весны» Гіркін (Стрєлок) і Безлер (Бєс). В оточенні ж місцевих активістів і правозахисників Грішін помічений до березня 2014 року не був, в донецькому Євромайдані, попри його твердження, участі не брав.

Загалом Семен Семенченко — персонаж вельми загадковий. М'яко кажучи. Дійшло до того, що нещодавно про ймовірне шпигунство народного депутата на користь російських спецслужб заговорив головний військовий прокурор Анатолій Матіос. Гнівною тирадою на адресу афериста вибухнув і затятий противник торгової блокади, глава МВС Арсен Аваков, який трьома роками раніше оформив Грішіну путівку у велику політику.

У вересні 2014 року Семенченко був удостоєний президентом Порошенком державної нагороди. Наступного дня після того, як у ВР розгорівся скандал щодо можливої ​​участі Голубана в АТО на боці терористів, орден отримав і командир донецького спецназу. Схоже, український президент підмахує списки кандидатів у герої, складені міністром Аваковим, вже не дивлячись. Це до питання, яке так сильно мучить громадськість, про те, кого і за що сьогодні нагороджує наша влада.

І Гоцман, і Боцман

Будь-яким, навіть найсумнівнішим креатурам Авакова сьогодні дано зелене світло в Україні. Взяти, приміром, двох героїв з останніх журналістських розслідувань автора цих рядків — колишніх добровольців «Дніпра-1» і «Азова» з позивними Гоцман і Боцман.

Віталій Челпанов, іменований Гоцманом або Давидом Марковичем, до недавніх пір славився в АТО своїми незвичайними талантами у сфері організації та забезпечення торгового трафіку крізь лінію розмежування — на окуповані території й назад. Приблизне уявлення про його діяльність можна скласти, прослухавши аудіозапис розмови бійців «Дніпра-1» з командиром власного полку, яку я не так давно виклав в інтернет.

У серпні минулого року Гоцман удостоївся ордена з рук Порошенка. Нещодавно його ще й підвищили по службі.

Ще більш прихильно українська влада поставилася до Сергія Коротких, він же Боцман. Разом із нагородою від українського президента він без особливих проблем отримав і українське громадянство. Один із найбільш відомих у Росії та Білорусі неофашистів навоював в АТО на кілька сотень тисяч в іноземній валюті, дві квартири в Києві й навіть власний літак. Про це свідчать дані його електронної декларації.

У Росії Коротких був відомий під псевдонімом Малюта. Він був одним із лідерів Націонал-соціалістичного товариства — одного з найбільших ультраправих об'єднань у Росії. Його найближчим соратником по НСТ був відомий російський неонацист Максим Марцинкевич, який зараз відбуває строк у РФ. Малюту також вважають винним у побитті білоруських опозиціонерів у 1999 році, а потім — у 2013 році — в кривавому конфлікті з білоруськими антифашистами. Повідомлялося і про його причетність до вибуху на Манежній площі в Москві в грудні 2007 року.

У минулому Боцмана-Малюту нерідко звинувачували у зв'язках зі спецслужбами сусідніх з Україною пострадянських держав. Відомо також, що Коротких проходив навчання у Вищій школі КДБ, але після двох років був нібито відрахований за зв'язки з націоналістичними організаціями, у що мало віриться, враховуючи, якою знахідкою для чекістів стають подібні потенційні агенти.

Але найбільш показовим є те, що Малюта став одним із героїв нашумілого на Заході документального фільму-розслідування ізраїльського кінорежисера Владі Антоневича «Кредит на вбивство». Фільм проливає світло на скандально відоме подвійне вбивство російськими неонацистами таджика і дагестанця в серпні 2007 року. У своєму інтерв'ю журналістам російської редакції «Радіо Свобода» Антоневич прямо каже, що голову одному з убитих відрізав саме Коротких. Після перегляду стрічки й настільки відвертого визнання автора картини перестає здаватися нереальною версія про причетність Боцмана до вбивства юриста й одного з ідеологів полку «Азов» Ярослава Бабича, яка періодично озвучується в українських соцмережах.

Ось такі кадри сьогодні обласкані владою, яка готова обстоювати їх до останнього, з піною у рота і зброєю в руках. І це триватиме доти, доки український народ залишатиметься інертним та інфантильним. Насправді ж до «керованої демократії» за російським зразком нам вже недовго лишилося.

Не так давно українці могли обуритися і вийти на протести через вбивство журналіста, висунення кандидатом у президенти «двічі несудимого» кримінальника або навіть побиття студентів «Беркутом». Тепер же одним лише прийняттям колишнього бойовика самопроголошеної донецької республіки в ряди українських правоохоронців влада смачно плюнула в обличчя всім тим, хто протягом останніх трьох років зі зброєю в руках обстоював цілісність держави в боях із терористами й окупантами, втрачаючи у війні життя і здоров'я, своїх близьких і рідні домівки. Однак переважна більшість українців стерпіла і втерлася, вирішила, що краще не помітити або не повірити в те, що відбувається. Мітинг під стінами МВС 10 квітня зібрав від сили 30–40 осіб і був оперативно розігнаний.