Художня профанація, правомірний грабіж та інші форми роботи слідства

Щодня надходять все нові підтвердження іронічної тези про новий курс нинішнього режиму на побудову комунізму в окремо взятій країні.

По-перше, бачимо стрімке відмирання держави у всіх її проявах, і передусім у найбільш природній, початковій меті утворення будь-якої держави — у сфері встановлення цілісної і несуперечливої системи права, організації роботи правозастосовних та правоохоронних органів. Сьогоднішньому дню можна дати однозначну характеристику: правовий хаос і самодурство під час прийняття правових норм компенсується корупцією та необов'язковістю їх дотримання, помноженою на відсутність формального нагляду за законністю в країні й відсутність у правителів всякого бажання такий нагляд здійснювати в принципі. І, по-друге, звідусіль ми бачимо одну й ту саме картину: розтягують залишки колишньої розкоші, причому по повній програмі, ніби живуть останнім днем.

Найбільш яскраво тезу про відмирання держави можна проілюструвати на прикладі повного виродження слідчих органів. Вони цілком влилися в індустрію шоу-бізнесу, хоча за рівнем майстерності їх можна поставити десь між КВН і художньою самодіяльністю.

Статтею 216 КПК визначено п'ять органів досудового розслідування: Національна поліція, яка веде слідство за всіма статтями, крім віднесених законом за підслідністю до інших органів; СБУ; слідчі органи Державної фіскальної служби; Державне бюро розслідувань, що перебуває в зародковому стані; завершує п'ятірку Національне антикорупційне бюро України.

Але на практиці ця латана свитка, як завжди, застебнута не на ті ґудзики. «Тимчасово» слідство веде прокуратура. Причому різні підрозділи прокуратури поводяться як окремий, самостійний слідчий орган: Головне слідче управління ГПУ саме по собі, десь там, у ЗМІ, маячить Департамент спеціальних розслідувань Сергія Горбатюка, в таємниці від інших веде свій бій головний військовий прокурор Анатолій Матіос; активно піариться керівник Спеціальної антикорупційної прокуратури Назар Холодницький, забувши про те, що САП є наглядовою інстанцією за НАБУ, а не четвертим слідчим управлінням після Головного слідчого, а також головного військового прокурора й Департаменту спеціальних розслідувань ГПУ.

Повне виродження слідства як такого полягає в тому, що всі ці шестірні багатотисячної державної машини не націлені на виконання головної функції слідства, заради якої воно існує, — на передачу обвинувального акта до суду для притягнення обвинуваченого до реальної кримінальної відповідальності. Це і є кінцевий результат — вінець роботи слідчого. Замість цього, не розуміючи або не бажаючи розуміти логіку роботи слідства, нам намагаються підсунути другорядні, допоміжні процесуальні дії, які не є завершальними стадіями кримінального провадження і взагалі не мають жодного самостійного юридичного значення — у відриві від кінцевих результатів слідства.

Не маючи можливості та/або бажання доводити справи до суду, різноманітні телевізійні голови зайняті художнім свистом, урочисто підносячи три категорії «подвигів»: по-перше, це відкриття кримінального провадження з максимально страхітливою фабулою й переліком статей кримінального кодексу з розшифровкою передбачених покарань; по-друге, проведення обшуків і виїмок; і по-третє, взяття обвинуваченого під варту.

Все це справляє сильне враження на журналістів, домогосподарок і так званих громадських активістів із боротьби з корупцією, але викликає лише посмішку в людей «бувалих» і в тих, хто зміг подужати читання КПК у повному обсязі.

В їхніх очах вся ця художня самодіяльність постає зовсім в іншому ракурсі.

По-перше, відкриття кримінального провадження, яке досі називають справою, — це не подвиг. Згідно ч. 1 ст. 214 КПК будь-яка заява, що містить повідомлення про вчинений злочин, підлягає негайному (не пізніше 24 годин із моменту подачі) занесенню до Єдиного реєстру досудових розслідувань, номер запису в якому і є номер кримінального провадження (справи).

Інша справа, що слідчі органи часто-густо ігнорують вимоги ч. 1 ст. 214 КПК і вперто не вносять до реєстру, або ж надсилають відписки, в яких ідеться про відмову (!) внести до реєстру цю заяву через один із двох мотивів: вона нібито не містить всіх необхідних даних, іноді — всієї сукупності доказів (!), або ж проведеною перевіркою (це взагалі звучить моторошно з точки зору вимог КПК) встановлено відсутність складу злочину.

Тому погоджуся: так, відкриття кримінального провадження — це не подвиг, та дещо героїчне в цьому все ж таки є.

По-друге, завдання будь-якого обшуку або виїмки згідно з ч. 1 ст. 234 КПК — встановлення й фіксація обставин скоєного злочину, знаходження знарядь злочину, речей, придбаних злочинним шляхом, а також встановлення місцезнаходження людей, які перебувають у розшуку. При цьому, згідно з п. 6 ч. 2 ст. 235 КПК, в ухвалі суду має бути прямо вказано, які конкретно речі, документи або людей потрібно знайти під час обшуку. Однак багато хто не звертає уваги на застереження, зроблене в ч. 7 ст. 236 КПК, — безумовному вилученню підлягають лише речі, заборонені законом, — наркотики, незаконна зброя тощо. Будь-які предмети й цінності, прямо не зазначені в ухвалі суду, мають статус тимчасово вилученого майна, і тоді, відповідно до вимог ч. 5 ст. 171 КПК, слідчий або прокурор муситиме не пізніше наступного дня подати в суд клопотання про арешт цього тимчасово вилученого майна. Якщо ні — негайно повернути назад.

Що ж ми бачимо на практиці? Правомірний грабіж помешкання громадянина, санкціонований судом. Натовп архарівців із різним ступенем інтелігентності виносить двері та трощить меблі з метою відшукання золота, діамантів, грошей, валюти, коштовностей, антикваріату тощо. Яку інформацію можна процесуально отримати за такого обшуку? Про те, що обшуканий громадянин був заможним куркулем, мав поганий смак, про його космічне жлобство? Ну та що з того? Як це його викриває щодо конкретного звинувачення? Ніяк!

Два роки тому, в березні 2014-го, ще за генпрокурора Махніцького, слідчі «почистили» квартиру колишнього міністра енергетики Едуарда Ставицького. «42 кілограми золота і 4,8 мільйона доларів готівкою, мішечки з камінням, схожим на діаманти, 16 коштовних годинників», — такими результатами обшуків хвалився facebook-міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. Та хоч три портсигари, три кінокамери, три куртки замшеві... Що до суду передаватимемо як докази, що викривають Ставицького? Його золото нічого не доводить. Тим більше що він має повне право послати сторону звинувачення до чортової матері й відмовитися від дачі показань. Чим критимемо? Мішечками з камінням, схожим на фантазії міністра МВС? До речі, минуло два роки — де Ставицький і де вирок суду?

Практика правомірного грабежу заможних квартир дуже нагадує будні НК часів громадянської війни. З однією відмінністю: чекістам не було потрібно встановлювати в суді вину тієї чи іншої особи, вони могли поставити до стінки будь-кого, на підставі свого внутрішнього суб'єктивного переконання, що перед ними — «контра», ворог народу і т. д. Але нинішні слідчі все-таки пов'язані кайданами КПК, і мимоволі напрошується думка, що ми йдемо до системи революційного правосуддя, в якому суд — п'яте колесо до возу. Головне — це смачно провести обшук. А суд? А навіщо — однаково всі справи до суду або не доходять, або там розвалюються, часто зусиллями самих держобвинувачів.

Щодо урочистих арештів, то й тут — суцільний конфуз. Зрозуміло, що слідство часто керується фазою Штірліца про те, що гестапо даремно нікого не затримує. І все ж. Кілька прикладів.

15 липня цього року ГПУ затримала Анатолія Войцеховського, обвинуваченого «в ухиленні від сплати податків на суму 12,5 млн грн, а також у створенні організованої злочинної групи для захоплення земельної ділянки по вул. Закревського, 42 і будівництва ЖК «Перлина Троєщини», заволодінні під час цього будівництва шляхом обману грошовими коштами громадян на суму 2,6 млн грн».

17 липня суд його заарештовує з правом внесення застави в розмірі 14 млн грн — суми, астрономічної для 99% громадян нашої країни. Але вже за десять днів він виходить на свободу, з легкістю внісши вищевказану суму, нібито йшлося про кишенькові гроші. Про що це свідчить? Войцеховський — соціально близька, рідна людина для цієї влади. Він оступився, вірніше — попався. Це недобре, це прокол. Віддай гроші та працюй далі!

Інша справа — комуністка Алла Александровська. Цю 67-річну бабусю затримали й заарештували без права застави за те, що вона — страшно сказати — зазіхнула на територіальну цілісність країни шляхом дачі хабара в сумі 9000 дол. депутатам районної ради, щоб ті сфабрикували звернення до президента й парламенту щодо федералізації.

Давала вона цей хабар чи ні — нехай розсудить суд. Та звертатися з будь-якого питання до президента й парламенту в нас має право кожен, причому безкоштовно, відповідно до ст. 40 Конституції України. Але її не випустять. Тому що вона — ворог, її злочин набагато небезпечніше, ніж витівки забудовника-афериста, тому що вона разом із ними не крала й не ділилася і взяти з неї нічого. Тому що вона зазіхнула своєю точкою зору на точку зору нинішньої влади. Тому сидітиме.

Цей поелементний розбір можна узагальнити у схему художньої профанації слідства як такого. Робиться це за загальним шаблоном: спочатку гучна заява про відкриття «кримінальної справи» з багатомільйонними сумами та грізними статтями КК. Потім, якщо цього вимагає замовник, проводяться обшуки та/або арешти з метою демонстрації серйозності намірів. Потім дуже тихо і вкрай непублічно випускають під заставу взятих під варту, повертають за мзду арештоване при обшуку майно, роблять перекваліфікацію звинувачення на менш тяжкі статті КК, передають справу до суду, де її закривають за амністією або з мінімальним умовним терміном, іноді — штрафом.

Ось найшикарніший приклад профанації вищої категорії — кримінальне переслідування відомого бізнесмена Геннадія Корбана, чиє затримання, а також обрання запобіжного заходу перетворилося на загальнодержавну телевізійну Санта-Барбару. Треба віддати належне пану Корбану — він зумів із властивим йому почуттям гумору обернути все на дешевий фарс.

Стартові позиції обвинувачення полягали в тому, що Геннадій Корбан винен згідно зі ст. 255 (створення організованої злочинної організації), ст. 191 (привласнення, розтрата майна), ст. 349 (затримання представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника) та ст. 289 Кримінального кодексу (заволодіння транспортним засобом), що в сукупності передбачає покарання до 15 років позбавлення волі. Але мало кому відомо, що вироком Кіровського районного суду м. Дніпропетровська у справі №203/1161/16-к від 21 березня 2016 року Геннадію Корбану було призначено узгоджений із прокуратурою вирок у виді позбавлення волі на три роки (умовно) з відстрочкою виконання півтора року. Водночас, всупереч фактичним обставинам справи, прокуратура перекваліфікувала обвинувачення — замість особливо тяжкого злочину за ст. 349 КК на злочин середньої тяжкості за ч. 2 ст. 146 КК. Розбіг на гривню, удар на копійку...

Або ось — ще одна повчальна історія для вкладників розорених банків. 25 вересня 2014 року прокурор Дніпропетровська повідав ЗМІ, що прокуратурою розпочато кримінальне провадження щодо посадових осіб ПАТ «Актабанк» за розтрату чужого майна в особливо великих розмірах за ч. 5 ст. 191 КК України. Загальна сума розкрадань — понад 400 млн грн. Встановлено, що банк надав кредити чотирьом ТОВ на загальну суму 38 млн дол. під заставу майна підприємства, розташованого в зоні АТО (м. Луганськ). Сума невиконаних банком вимог вкладників вже становила 92 млн грн.

Головне управління Нацполіції Дніпропетровської області на письмовий запит повідомило, що це кримінальне провадження було передано безпосередньо в Генеральну прокуратуру України. Треба думати, як особливо важливе. Проте заступник генерального прокурора Юрій Столярчук дав відписку, що підслідність у цій справі визначена за прокуратурою Дніпропетровської області. Дніпропетровська обласна прокуратура у свою чергу відповіла, що такої справи взагалі немає!

Натомість є інша справа — за ч. 1 ст. 367 КК щодо колишнього голови правління ПАТ «Актабанк» громадянина І. Шестопалова, який вироком Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 серпня 2015 року був визнаний винним у скоєнні недбалості (!) за ч. 1 ст. 367 КК України й покараний штрафом у розмірі 8500 грн. Мораль цієї байки така: банкір-злодій — це соціально близький попутник нинішньої влади, рідна для них душа. Якщо оступився — треба товаришеві допомогти! Заплати мзду — і працюй далі!

Давно не сприймаю виступи балакунів від слідчих органів через призму кримінального права. Оцінюю їх виключно з естетичних якостей із точки зору високого мистецтва — акторська та ораторська майстерність, техніка мовлення, робота режисера-постановника, декорації. Але засів у мені лиходій Станіславський — і не вірить. Не вірить, і все!

Колись Черчілль з приводу СРСР пожартував: я думав, що помру від старості, але тепер я бачу, що помру від сміху. А мені ось не до сміху. Тому що за всіма цими жартами у стилі камеді-клаб ховається дезорганізація роботи слідчих органів, підрив авторитету влади, масове посягання на права й законні інтереси громадян — потерпілих, які залишаються без відповіді й розплати. Хто за це все відповість? Адже кожна проблема має прізвище, ім'я та по батькові. Сподіваюся, що ми їх іще почуємо.