Евтаназія: «хороша смерть», вбивство, акт милосердя чи право людини?

«Я вважаю, що життя — це право, а не обов'язок. А в моєму випадку я був змушений виконувати цей жахливий обов'язок протягом 28 років, чотирьох місяців і декількох днів. Я згадую ці роки, і, на мою суб'єктивну думку, їх просто неможливо назвати щасливими. Це був час, коли я існував, не бажаючи цього», — це останні слова головного героя фільму «Море всередині», що відстоював право на евтаназію, блискуче зіграного Хав'єром Бардемом.

Його прообразом став реальний чоловік — іспанець Рамон Сампедро, який близько 30 років боровся за своє право на евтаназію. Повністю паралізований після нещасного випадку, він не бачить сенсу в житті, що перетворилося на важкий тягар, і мріє покласти край стражданням.

Термін «евтаназія» в перекладі з грецької означає «хороша смерть». Це словосполучення на перший погляд звучить як оксюморон, однак смерть може стати благом, якщо несе позбавлення від страждань. Якщо людина смертельно хвора і кінець неминучий, смерть може бути легкою і гідною. У класичному розумінні евтаназія — це припинення життя невиліковно хворої людини на її прохання за допомогою лікаря.

Де дозволена евтаназія

Про право людини закінчити свій життєвий шлях гідно давно говорять у багатьох куточках нашої планети, проте законодавчо дозволити евтаназію зважилися тільки деякі країни. Втім, їх список з кожним роком зростає. Говорячи юридичною мовою, правове забезпечення позбавлення життя іншої людини на її прохання в різних формах — евтаназія, ортаназія, САЛ (самогубство, асистоване лікарем) — закріплене в Голландії, Бельгії, Франції, Ізраїлі, Канаді, Швейцарії та деяких штатах США (Орегон, Вашингтон, Монтана, Вермонт, Каліфорнія).

Широкі дебати про легалізацію евтаназії (або САЛ) ведуться у Великій Британії, Греції, Італії, Іспанії, Росії. Деякі країни, такі як Грузія, Данія, Молдова, Польща, як альтернативу виділили окремий привілейований склад злочину — вбивство з жалю.

Довідка. Евтаназія — позбавлення життя лікарем смертельно хворого, термінального пацієнта, який терпить сильні фізичні чи моральні страждання, здійснене на осмислене прохання хворого, в суворій відповідності до встановленої законом процедури.

Ортаназія — майже ті самі показання, що й для евтаназії. Але якщо для евтаназії прохання про позбавлення життя висловлює безпосередньо сам пацієнт, то при ортаназії це роблять його законні представники або суд. Це випадок дітей, немовлят, недієздатних громадян.

САЛ — самогубство, асистоване лікарем. Якщо при евтаназії, ортаназії процедуру припинення життя проводить лікар, то в цьому разі це робить сам пацієнт. Лікар виписує рецепт із зазначенням летальної дози препарату, а також надає консультацію щодо його вживання для досягнення бажаного для пацієнта результату.

Першою країною, де було легалізовано евтаназію, стала Голландія (2002 рік). Для застосування цієї процедури потрібні серйозні підстави: смертельне захворювання або термінальний процес (коли лікарі прогнозують щонайбільше шість місяців життя); пацієнт зазнає сильних фізичних або моральних страждань (людина вважає себе тягарем для близьких; звикнувши бути активною у житті, внаслідок хвороби фактично соціально вмирає).

Весь регламент погоджень-рішень займає близько місяця — пацієнт повинен кілька разів протягом цього періоду письмово підтвердити, що його рішення добровільне та усвідомлене (а не скороминуще), не ухвалено, скажімо, у стані депресії. Остаточно рішення приймається консиліумом незалежних лікарів. Одна з головних умов — сувора відповідність встановленій законом процедурі.

Схожі критерії, за яких можна скористатися правом на смерть, діють у Бельгії. У цій країні евтаназія не має вікових обмежень. Щоб лікарі допомогли дитині піти з життя, потрібна згода самої дитини та її батьків.

У Швейцарії вдатися до евтаназії можуть також іноземці. Є спеціальні клініки, де за певну суму надають послугу «хорошої смерті», проте необхідно довести чималим переліком документів, що вона «показана».

Після двох з половиною років обговорень і палких суперечок вирішили легалізувати евтаназію в австралійському штаті Вікторія. Починаючи з середини 2019 року процедура стане доступною для смертельно хворих — з безліччю довідок і висновків, з десятиденним строком очікування після отримання всіх дозволів.

Життя — благо чи тягар

З огляду на тенденцію до поширення легалізації евтаназії на європейських просторах, Україні, що вийшла на міжнародну арену, слід бути готовою до вирішення цього питання. Право на життя людини є однією з основних гарантованих Конституцією цінностей нашого суспільства. Гарантуючи право на життя, про його якість не заведено замислюватися. Але іноді право на життя трансформується в обов'язок людини жити. Постає питання: життя — це благо чи тягар?..

Тема евтаназії важлива, але водночас неоднозначна, часто і зовсім скандальна, через нестачу правдивої інформації обростає страхами й домислами. Розбиратися в цьому питанні варто з холодною головою, озброївшись досвідом інших країн. Саме таке завдання було поставлене перед експертною науковою спільнотою під час круглого столу «Біоетичні аспекти правового регулювання евтаназії та інших суміжних з нею явищ в Україні».

Пропонуємо читачам «Ракурсу» ознайомитися з основними тезами виступів, що проливають світло на непросту тему.

Гідно піти з життя, використовуючи службове становище

«Світова історія показує, що до евтаназії вдавалися керманичі тих країн, в котрих евтаназія визнавалася злочином, а отже, для пересічного громадянина такий подарунок був недосяжним», — каже Яна Триньова, адвокат, кандидат юридичних наук, професор кафедри кримінального права, процесу та криміналістики Європейського університету.

За її словами, достатньо позитивно була сприйнята евтаназія 37-го президента США Річарда Ніксона, який після першого інсульту написав звернення до лікарів з проханням не вживати штучних заходів для підтримання його життєдіяльності у випадку повторення крововиливу в мозок, коли він не зможе виявити свою волю.

І це в країні, де федеральним судом заборонена евтаназія, а у штаті Каліфорнія, який першим ухвалив закон про право на смерть, всі медичні та психіатричні асоціації заборонили своїм членам-лікарям брати участь у відповідній процедурі під загрозою виключення з товариства та позбавлення ліцензії на право займатися медичною практикою. Звісно, щодо лікарів, які виконали волю Ніксона, навряд чи могли бути застосовані подібні санкції. А от задля пересічного громадянина лікарі не ставили би під загрозу свою кар'єру.

Так само свідомо припинив приймати ліки після консультації з особистим лікарем і складення заповіту президент Франції Ф. Міттеран, що страждав на останню стадію раку. Преса назвала цей вчинок президента мужнім, адже Міттеран до останнього залишався господарем своєї долі. До відома: Франція легалізувала евтаназію приблизно через вісім років — у 2006-му.

Значний резонанс викликав і випадок у Нідерландах з колишнім сенатором від Партії праці Е. Бронсхермою, який вдався до евтаназії у похилому віці, хоча не страждав на жодну важку хворобу. Він просто стомився від життя і бажав прискорити смерть. У цьому йому допоміг його лікар.

Чому є попит на евтаназію, або «Пасивний матеріал» vs господар долі

Між полярними думками про евтаназію як «вбивство» або «панацею від усіх бід» лунають і обережні голоси, які висловлюють стриману тривогу: чи не обернеться легалізація евтаназії дискредитацією лікарської професії? Чи не спонукатиме вона медиків замість важкого пошуку нових, більш ефективних засобів і методів лікування та знеболення — на більш легкий і простий шлях «умертвіння з жалю»? Чи не послабить наявність такої перспективи, як «легка, безболісна смерть», волю важко, але не безнадійно хворих пацієнтів до опору хворобі, до боротьби за життя?

Прийняття чи неприйняття тим чи іншим суспільством евтаназії пов'язано з безліччю аспектів: соціальними й етнокультурними нормами, релігійністю, цінностями тощо.

«Суспільна думка відіграє надзвичайно важливу роль щодо практики евтаназії. В Європі та в економічно розвинених країнах після Другої світової війни цінність життя набула надзвичайно великої ваги. Це пережитий досвід війни, концтаборів, нацистських практик, досвід Холокосту. Водночас за останні роки зросли стандарти якості життя. Змінюється і уявлення людей про те, як вони хочуть жити і як не хотіли б жити. Цінується вже не саме життя, а його якісне і змістовне наповнення», — пояснює Тетяна Гардашук, доктор філософських наук, в. о. заввідділу логіки та методології науки Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ.

На думку експерта, це дуже добре ілюструє фільм і книжка «До зустрічі з тобою», де молода успішна забезпечена людина, яка має всі можливості для підтримки життя, приймає рішення про його завершення. Тому що той спосіб життя, який він змушений вести після отримання травми, абсолютно відрізняється від того, який був йому притаманний.

«Сьогодні людина дедалі частіше відмовляється сприймати себе як «пасивний матеріал» в руках Бога чи Природи, і дедалі більше схильна ставитися до себе як до власника і творця свого життя і самої себе», — вважає Тетяна Мішаткіна, професор кафедри соціально-гуманітарних наук Міжнародного державного інституту ім. А. Сахарова Білоруського державного університету.

«Дії, які оцінюються у традиційній моральній свідомості як вбивство чи самогубство, в новому технологічному просторі біології і медицини набувають іншого статусу, який визначається іншими морально-етичними принципами, суть яких — «гідно жити — гідно померти». Деякі автори вважають, що нова реальність у значній мірі сприяє формуванню у медицини, поряд з традиційною системою охорони здоров'я, нової функції — забезпечення смерті», — зазначає експерт.

Рішення щодо евтаназії завжди є дуже складними. Це означає, що були вичерпані всі можливості. Лікар чи медперсонал мають консультуватися з біоетичним комітетом медичного закладу, із зовнішніми біоетиками, щоб уникнути конфлікту інтересів. Дуже велике значення має питання довіри між лікарем та пацієнтом.

Експерти кажуть, що під час підготовки рішення щодо проведення процедури евтаназії не можна виключати і питання лікарської помилки стосовно прогнозів одужання чи смерті пацієнта. Наприклад, онкологічні хворі зазнають найбільших страждань під час проходження інтенсивної терапії — опромінення, хіміотерапії. Саме на цьому етапі у них можуть виникати думки щодо евтаназії. Водночас саме в цей період пацієнт може мати досить високий шанс на одужання чи продовження тривалості життя. Пацієнти мають бути повідомлені щодо хоспісної допомоги та контролю болю.

Уявіть собі лікаря, який за покликанням своєї професії повинен стояти на сторожі життя і поліпшення здоров'я. Евтаназія здається йому зрадою професії і клятви Гіппократа (а як же «Я не дам нікому, хто просить в мене, смертельного засобу і не покажу шляху для здійснення подібного задуму»?). Як показують дослідження, лікарі, залучені у процес евтаназії або асистованого лікарем самогубства, потім дуже важко переживають такий досвід.

Релігія та мораль

Більшість релігій не схвалюють евтаназію, а деякі конфесії, наприклад, католицька церква, ставляться до неї вкрай негативно.

«Релігія розглядає помирання і смерть як важливу частину людського життєвого шляху, як перехід в іншу духовну сферу — вічного життя та блаженства. Страждання наприкінці життя сприймається як відплата за прожитий шлях згідно з догматом, що хорошу смерть треба заслужити своїми діяннями. З іншого боку, страждання наприкінці життя сприймаються, скажімо, як передумова для кращого життя і блаженства в іншому світі», — зауважує Тетяна Гардашук.

Практика запровадження евтаназії нацистським режимом засвідчує небезпеку поєднання етичних та економічних критеріїв, або й прагматичних міркувань. Багато дослідників вважають, що в сучасному суспільстві обговорення питань евтаназії має виключати економічний аспект. Разом з тим існує й протилежна думка: актуалізація евтаназії у західних суспільствах є зворотнім боком високої вартості сучасних медичних послуг, отже, тема вартості догляду за пацієнтом наприкінці життя не повинна бути табуйована.

Як показують дослідження, чимала кількість пацієнтів надала перевагу смерті замість того, щоб почуватися моральним чи фінансовим тягарем для близьких. Небажання бути тягарем є другим за значимістю аргументом після фізичного болю та страждань для тих, хто обрав евтаназію.

Питання щодо життя з гідністю, за дослідженнями, тісно пов'язане з вартістю життя. Як альтернативу евтаназії розглядають належну фінансову підтримку програм з хоспісної допомоги, вартість якої значно перевищує процедуру асистованого самогубства.

Евтаназія — це також спосіб попередження самогубств людей у тяжкому фізичному і душевному стані, адже самогубство може бути боліснішим, трагічнішим і завдати більше шкоди самому пацієнту та оточенню.

Легалізація евтаназії — чи є перспективи в Україні

Про милосердну смерть в Україні почали говорити років з десять тому. Утім, справа закінчилася лише розмовами — законопроекти про легалізацію евтаназії не розглядалися.

В Україні з 2006 року також діє Регіональна організація в підтримку права людини на гідну смерть.

Якщо подивитися на перелік держав, де було легалізоване право на гідне закінчення життя, впадає в око те, що це високорозвинуті країни. Наприклад, Швейцарія є взірцем демократії, де всі питання виносяться на референдум, високого рівня життя та освіченості населення. Обговорювати складні питання може високодемократичне та високоосвічене суспільство.

Чи готове наразі українське суспільство говорити про дражливу проблему гідної смерті?

З одного боку, як вважає частина експертів, «у наявних соціально-економічних та політико-правових реаліях існування українського соціуму не те що право на гідне закінчення життя людини, а навіть право на її гідне життя викликає обґрунтовані сумніви». За деякими експертними оцінками, 99% населення вважає, що не живе повноцінним життям, а існує, відмовляючи собі в найелементарніших засобах забезпечення життєдіяльності. За таких умов навряд чи широкий загал замислюється про гідну смерть.

З іншого боку, хоча в Україні питання евтаназії поки що не є предметом активних суспільних дискусій, уникати його обговорення чи накладати табу на цю тему є хибним. Адже чим закритішою є проблема, тим більше можливостей для зловживань. Виносячи це питання на порядок денний, треба неодмінно брати до уваги його складність та багатоаспектність.

«Намагатися забезпечити професійне комплексне вивчення, враховуючи, з одного боку, досягнення сучасної науки та практики інших країн, з іншого — особливості життя українського суспільства, доволі консервативного в цих питаннях. Ми це бачимо на прикладі проблеми трансплантації органів, етнокультурних та релігійних традицій, стану економіки, рівня добробуту, медицини, правової системи, громадянського контролю тощо, — вважає Тетяна Гардашук. — Професійне обговорення евтаназії має забезпечуватися відповідним інформаційним супроводом для неупередженого, несенсаційного — це головне — роз'яснення суспільству різних аспектів цього складного питання».

Можливо, варто повчитися в американців, які вміють проводити потужні інформаційні кампанії — у вигляді фільмів, історій, книжок. Як приклад — трансплантація органів. В США вважається за честь подарувати орган. Звісно, до цього суспільство прийшло не за один рік, скільки фільмів було знято на цю тему! Що маємо в Україні? Майже суцільний хайп: «чорні трансплантологи поріжуть всіх на запчастини».

Основна проблема нашого суспільства — недовіра. Люди не довіряють медицині, судам, правникам, державі. Тотальна підозрілість, безумовно, впливає на розв'язання будь-яких проблем.

«Формами реалізації права на гідне закінчення життя є евтаназія, ортаназія та самогубство, асистоване лікарем (САЛ). До початку 2018 року в Україні одна з них, остання, залишалась легальною: за сприяння самогубства не передбачалась юридична відповідальність», — зазначає Віталій Куц, професор, заслужений юрист України, викладач Національної академії прокуратури України.

Він нагадав, що в лютому минулого року законодавцем було змінено редакцію ст. 120 КК України «Доведення до самогубства». Сьогодні в ній ідеться зокрема про «інші дії, що сприяють вчиненню самогубства». Вказана новела потребує критичного ставлення, наголошує експерт.

Річ у тім, що запровадження кримінальної відповідальності за будь-яке сприяння самогубству фактично криміналізувало САЛ, тобто визнало його злочином з усіма кримінально-правовими наслідками. А це остаточно унеможливило реалізацію в Україні природного права людини на гідне закінчення життя у тих випадках, коли вона сама через певні обставини зробити це не в змозі.

Опитування, проведене серед учасників круглого столу, показало, що абсолютна більшість присутніх підтримують легалізацію в Україні права на гідне закінчення життя за умови недопущення зловживань у цій сфері. На обговорення наукової спільноти було вирішено також винести проект закону «Про забезпечення дотримання права людини на гідне закінчення життя».

Евтаназія новонароджених

«Якщо наш український законодавець рано чи пізно прийде до рішення про евтаназію, потрібно відразу думати, як діяти з такими незахищеними верствами, як новонароджені діти, — попереджає Катерина Москаленко, кандидат юридичних наук, асистент кафедри цивільного права Київського національного університету ім. Т. Шевченка. — Досвід країн, в яких евтаназія легалізована, свідчить про те, що недостатньо врегулювати питання про право на смерть дорослих, потрібно одночасно встановити й правила щодо смерті немовлят».

Орієнтиром може слугувати Гронінгенський протокол, що застосовується у Нідерландах, або законодавство США. Коли ми говоримо про припинення життя новонароджених, тут виникає ще одна проблема, оскільки маленька дитина не в змозі висловити свою волю. Та чи мають батьки абсолютну свободу у прийнятті рішення стосовно припинення життя немовляти? Мабуть, що ні.

За словами Катерини Москаленко, дуже великого розголосу набула стаття Гронінгенського університету Верхгарта, який у 2002 році надав таку статистику. У Нідерландах щороку народжується 200 тис. немовлят, 1000 не проживає жодного дня (600 із них — тому, що їм не надається медична допомога). Тобто евтаназія новонароджених існує.

У Нідерландах евтаназія дозволена, але тільки щодо повнолітніх та осіб, які досягли 12 років, — у такому разі рішення про припинення їхніх страждань приймається батьками. Стосовно новонароджених випадки не врегульовані законодавством.

Верхгарт запропонував так званий Гронінгенський протокол, який був сприйнятий і етичними комісіями, і асоціаціями лікарів як план дій: як діяти, коли дитина народилася з певними вадами. По-перше, треба переконатися, що діагноз та прогноз життя дитини є безпомилковими, для чого знадобляться висновки кількох незалежних лікарів. Друга умова — дитина нестерпно страждає; третя — батькам повідомили про стан дитини і вони надали згоду на пасивну чи активну евтаназію. Процедура евтаназії має відповідати медичним стандартам, а за результатами складається звіт до відповідального органу державної влади.

Право на евтаназію — відкрита проблема, одна з найдраматичніших і спірних у контексті прав людини. Головне тут — вирішення питання про сутність евтаназії: це вбивство, самогубство, акт милосердя чи реалізація права людини на гідну смерть? І вже залежно від відповіді у суспільстві — легалізація або заборона евтаназії.