Роман ШПЕК: Зміни в економіці почнуться, коли ми перестанемо себе обманювати

Роман ШПЕК, екс-міністр економіки України та колишній віце-прем’єр з економічних питань, вісім років свого життя присвятив дипломатичній службі, очолював постійне представництво України в ЄС. У лютому 2008 року залишив державну і дипломатичну службу, як зізнається, вирішив узяти відповідальність за своє життя в свої руки. Повернувшись на рідну землю, Роман Васильович подався у приватний бізнес, нині він старший радник «Альфа-Банку» (Україна). Тож оцінювати українську економіку пан Шпек може з різних боків: і як державний діяч — згори, і як дипломат — збоку, і як банкір — зсередини. Саме його виступ на нещодавньому круглому столі «Економіка незалежності. Досягнення та втрачені шанси», що був організований інформаційним агентством ЛІГАБізнесІнформ до 22-ї річниці незалежності України, видався найменш формалізованим і найбільш щирим. Роман Васильович не підготував яскравої презентації з графіками та схемами, просто говорив те, що думає.

Отже, слово Романові Шпеку.

Економіку знищив політичний популізм

Усі експерти в один голос кажуть, що Україна не використала свого шансу, і це дійсно так. Але згадайте те падіння, коли нас витягли з Радянського Союзу, викинули з рублевої зони. В нас не було своєї грошової одиниці, а інфляція була страшенна — 10 000 % на рік. І ті реформи, які було розпочато 1994 року за сприяння міжнародних фінансових організацій, принаймні дають нам тепер змогу говорити про економіку України, окремої держави, яка змогла зберегтися як національна одиниця. Що саме по собі є цінним.

А щодо рішень, які довели українську економіку до її нинішнього стану, то вони були не економічними, а суто політичними. Ліво-політичний ухил почався десь з кінця 1997 року, на підході до виборів 1999-го. Приймалися популістські рішення, влада намагалася «всіх полюбити». Те саме відбувалося і напередодні виборів 2004 року. На щастя, уряд ніколи не друкує грошей (це робить Національний банк). Але уряд зробив те, що було йому підвладно, — розпочав популістські кроки з підвищення заробітних плат, що призвело до поглиблення бюджетного дефіциту. В Україні завжди темпи збільшення зарплати перевищували темпи зростання продуктивності праці. Але в другій половині 2004 року ці показники розійшлися радикально.

Прихід до влади у 2005 році «великого монетариста» і його реформаторського уряду відзначився тим, що вони почали хутко реалізовувати свої популістські передвиборні обіцянки, заднім числом вносячи зміни до вже прийнятого бюджету. Проблема у тому, що ми всі хочемо бути схожими якщо не на Бога (бо недотягуємо), то хоча б на доброго царя. Усіх хочемо полюбити й ощасливити. На Гуцульщині, де я виріс і прожив досить довго, є такий вислів: «Не роби мені добре, Петре. Не носи моїм дітям цукерок і не спи з моєю жінкою». Не треба намагатися когось ощасливити, дайте нормально жити і розвиватися.

Про витоки тіньової економіки

Основна проблема в тому, що в нас втрачено темпи реформ. На початку 90-х років тиск обставин, внутрішніх і зовнішніх, змушував нашу технократичну владу вчитися макроекономіки і приймати непогані рішення. А потім ці чинники ослабли, владу вже ніщо не спонукало до активних дій. Через брак політичної волі та фаховості приймалися невиважені рішення. Реформи були неякісними, некомплексними. Створили, наприклад, на території України 48 вільних економічних зон замість того, щоб усю Україну зробити вільною економічною зоною. Надаючи комусь преференції, створили нерівність конкуренції. Це, в свою чергу, призвело до тінізації бізнесу. Компанії, які могли б працювати чесно, йдуть у тінь, бо інакше не витримають конкуренції з тими, до кого більш прихильна влада. Середовище змушує компанії вести нечесну гру, вдаватися до якихось схем. Допоки не буде однакових правил гри для всіх: рівності у доступі до ресурсів, контактів і такого іншого, суспільство не зміниться, бізнес не вийде з тіні.

У нас пенсіонерів та інвалідів 29 % населення

У нас нецивілізована, архаїчна система соціального захисту. В нас пенсіонерів і інвалідів 29 % населення, це більше, ніж у Росії, де непрацездатного населення 19 %. У цьому немає нічого дивного, так історично склалося. Ще за радянських часів усі військові, нафтовики, лісозаготівельники, моряки з усіх віддалених куточків Союзу виходили на пенсію та їхали в Україну, бо тут було добре — тепло і затишно, були продукти, яких не було на Півночі або на Далекому Сході. Тож в Україні традиційно було пенсіонерів більше, ніж будь-де в Радянському Союзі. Та ще й Чорнобильська катастрофа призвела до підвищення частки непрацездатного населення. От вам і значна частина видатків бюджету.

Структура економіки в нас застаріла

Структура економіки в нас застаріла. Пройшла приватизація, на яку дуже сподівалися, вона могла б посприяти змінам на краще. Та що в результаті? Багатими стали ті, хто заробляв перепродажем російських енергоресурсів, та ті, хто отримав основні засоби підприємств металургійної та хімічної промисловості, що формують основні статті експорту.

Така структура економіки позбавляє надії і на якісь успіхи у майбутньому. Треба робити диверсифікацію, забезпечувати умови для роботи різних компаній, стимулювати створення і розвиток нових підприємств, які, зрештою, змінили б застарілу структуру економіки за рахунок своєї кількості.

Якщо подивитися урядову статистику за останнє півріччя, ми побачимо, що прибутки прибуткових підприємств скорочуються, а збитки збиткових підприємств зростають. До речі, в Україні 48–49 % підприємств є стабільно збитковими протягом уже 17 років. Як можуть стільки років існувати збиткові підприємства? Ми ж говоримо про ринкові механізми, маємо закон про банкрутство. Чому ці регулятори не застосовуються? Якщо підприємство стабільно показує самі збитки, нехай туди приходить новий власник, який діятиме більш ефективно, створюючи додану вартість, виплачуючи людям заробітну плату, перераховуючи податки до бюджету.

Потрібно повернутися у реальний світ

Бажання нинішнього уряду після кризи «всіх нас полюбити» призвело до того, що ми щороку малюємо нереальні, завищені макроекономічні показники. Ми живемо у нереальному світі. Коли приймається бюджет на наступний рік, нам говорять, що дефіцит становитиме десь 1,7 %. А ми знаємо, що насправді буде 3–4 %. Цьогоріч дефіцит державних фінансів буде на рівні 6 %, враховуючи потреби Пенсійного фонду та НАК «Нафтогаз України». При цьому ми в жодному разі не будемо підвищувати тарифів на електроенергію, гарячу воду та теплопостачання, незважаючи на те, що постачальникам нічим покривати свої витрати. Ми різко скорочуємо споживання газу, але зовсім не за рахунок підвищення ефективності використання одиниці газу. Колись з допомогою голландців, що приїхали до нас у рамках програми координації технічної допомоги, ми в одному маленькому мікрорайоні на Подолі впровадили ряд нових технологій. У результаті споживання газу одразу скоротилося на 30 %, гарячої води — на 36 %, холодної — на 70 %. Звідки економія? Вода вже не лилася по вулиці, припинилося й опалювання навколишнього середовища. Зараз українці платять саме за таку воду (яка розмиває асфальт так, що машини провалюються) і за таке опалення. Хто хоче за це платити, та ще й за підвищеними тарифами? Якщо навести лад у ЖКГ, перестати витрачати ресурси даремно, то й реалістична тарифно-цінова політика не лякатиме. Але для модернізації ЖКГ потрібні кошти, їх у бюджеті не вистачить. Треба залучати інвестиції. А хто захоче вкладати гроші у модернізацію, коли немає реального фінансового плану підприємства? Нам треба почати жити в реальному світі, у світі реальних цифр.

Якщо будувати майбутнє, воно, як будинок на міцному фундаменті, повинно базуватися на професійному макроекономічному прогнозі і на реальному бюджеті, що випливає із цього прогнозу. У такому разі держава буде управляти усім, чим може і повинна управляти.

На сьогодні Національний банк виконав свій план доходів до бюджету на 150 %. Чому бюджет наповнюється за рахунок такого банального джерела, як доходи Нацбанку? А де промисловість? Ми завжди кажемо: треба підтримати виробництво. А ви подивіться, яку кількість облігацій внутрішньої державної позики викупили цього року комерційні банки. Замість того, щоб підтримати економіку, вони підтримали дефіцит бюджету.

Повертаючись до якості макроекономічного прогнозу. Торік передбачалося, що інфляція буде на рівні 4 %, а ВВП зросте на 3,8 %. А по факту: ВВП — 0,2 %, інфляція — -0,2 %. І лише за рахунок масштабу цих цифр бюджет торік недоотримав десь 30 млрд грн доходів. Тобто якісь видаткові статті бюджету були недофінансовані. Страшне те, що вони були заплановані, якісь роботи було зроблено, товари замовлено. А гроші за них постачальники/виконавці не отримали. А ці борги з державного бюджету плавно перейшли до бюджетів областей чи галузей. А що робити підприємству, якому держава не сплатила за виконані роботи чи поставлені товари? Воно ж стає некредитоспроможним. Доти, доки ми не почнемо відповідати за наші нереальні плани, не почнемо жити в світі прямих дзеркал, а не викривлених, реформи неможливі.

Одного разу, розмовляючи з колегою-банкіром, я сказав: «Для мене важливо, щоб курс гривні був реальний. Якщо він до того ж і стабільний, то це ще краще». Мій співрозмовник відповів, що для нього головне, щоб курс був стабільний, а от реальний він чи ні, то вже справа двадцята. І це думка фахового банкіра. Що вже казати про інших?

Зміни в економіці треба розпочати зі зміни свідомості

Розуміючи, що є наш суто український економічний цикл від виборів до виборів, розуміючи, що діючої моделі економіки ми за один день не змінимо, ми можемо зробити лише одне — прийняти вольове рішення, коли прийдемо до виборчих урн.

З чого потрібно починати, які кроки мають передувати змінам в економіці? По-перше, потрібно розпочати боротьбу з тіньовою економікою, обсяги якої сягають 45 %. Це й боротьба з тіньовими заробітними платами, з пільгами окремим суб’єктам господарювання, з «сірим» ввезенням товарів. Скільки в нас розмитнюється імпортних товарів? А скільки продається? Це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Я колись, ще працюючи в Брюсселі, проаналізував статистику Євростату про торговельні відносини країн Євросоюзу і статистику нашого Держстату про ввезення імпортних товарів. Меншого розриву, ніж 1,5 млрд дол., не було, доходило й до 3 млрд дол. Нині, як кажуть знавці, цей розрив становить до 5 млрд дол. Іноземні компанії, щоб отримати ПДВ при вивезенні товару, показують і обсяги, і вартість товару об’єктивно. І основне місце для отих злочинних дій — це 20 м від польської митниці до української. Де одну накладну сховав, дістав іншу.

Тож будьмо із собою чесними. Якщо ми справді хочемо, щоб в економіці був лад, щоб ми усі стали жити краще, то чому ми опираємося встановленню у своїх магазинчиках чи таксі касових апаратів з фіскальною пам’яттю? Якщо подивитися на ті заворушення, що відбулися після введення в дію нового Податкового кодексу, то там серед протестувальників майже не було тих, хто працює чесно, сплачує податки. Я тільки-но приїхав з-за кордону, де вісім років перебував на дипломатичній роботі, і був дещо наївним. Підходив до протестувальників, запитував, чого вони вимагають.

«Я не хочу платити податки. Бо ті гроші все одно вкрадуть», — казали мені люди на «податковому майдані». «А ви не думали, що з корупцією і розкраданням бюджетних коштів можна боротися по-іншому: платити податки і встановлювати громадський контроль, вимагати прозорості розподілу бюджетних коштів, судитися врешті-решт», — намагався пояснити я. Не можна боротися зі злочинністю злочинними методами. Закон треба поважати. Якщо громадяни це усвідомлять, то перед виборами вимагатимуть не гречки, а боротьби з корупцією, прозорої судової системи.

Усе зміниться, коли більшість людей матимуть чітку громадянську позицію. На жаль, сьогодні я цього не бачу. Одні й ті самі люди у той самий день можуть брати участь у мітингах різних політичних сил. Стоять то з одними прапорами, то з іншими, демонструють активність. Це і є повна відсутність громадянської позиції, особиста безпринципність: піду за тим, хто заплатить. Безпринципне середовище створює умови для процвітання нечесних політиків, які отримують можливість скористатися своїми сумнівними перевагами.

Про зовнішньоекономічну стратегію держави

Зовнішньоекономічна стратегія завжди є результатом внутрішньої діяльності. Через те, що наша економіка недиверсифікована, і ми продаємо на зовнішні ринки сировину або напівфабрикати, ми й тягнемося до відповідних ринків. Бо до інших нам зась.

У нашій країні обсяг експорту сягає 68 % ВВП. Таке можуть собі дозволити лише країни першої двадцятки, а ми країна з перехідною економікою. І це означає, що ми перебуваємо у дуже загрозливому становищі.

Зовнішня економічна політика має служити інтересам внутрішньої економічної політики. Звичайно, ми не повинні віддати жодного сантиметра завойованого зовнішнього ринку. Але ми мусимо шукати й нові, нетрадиційні для нас ринки, пропонувати нові продукти. Якщо й нарощувати обсяг експорту, то за рахунок диверсифікації.

І, звісно, нам не обійтися без співпраці з міжнародними фінансовими організаціями. Вони й створені для того, щоб допомагати країнам у складних ситуаціях. Їхні ресурси найдешевші та найдовші. Світовий банк дає Україні для інвестиційних проектів кошти на 23 роки, шість років ми маємо сплачувати лише відсотки, а з сьомого року — починати виплати по тілу кредиту. Я згадую, як розмовляв з покійним мером Миколаєва Володимиром Чайкою, він брав кредит у Європейського інвестиційного банку для здійснення проекту водопостачання та водовідведення у місті під 2,5 чи 2,7 %. Та я впевнений, що для нас кредити цих установ цікаві навіть не їхньою дешевизною, для нас це єдиний спосіб подолання корупції. Процедури державних закупівель у рамках проектів міжнародних фінансових інститутів дуже складні, але забезпечують прозорість, не дають можливості здійснити те, що в нас називається «розпил», «відкіт» тощо. Якщо гроші не розпорошуються по кишенях чиновників, то є більше можливості застосувати їх за призначенням: для будівництва доріг, мостів, іншої інфраструктури. Однак потрібно розуміти: міжнародні фінансові інститути радо допомагають Україні, якщо є співфінансування, якщо й наші структури теж вкладають хоча б невелику частину коштів. Що далеко ходити. Доїдьте до західного кордону і проїдьте кілометрів 100 територією Польщі або Словаччини. І ви побачите, які дороги побудували наші сусіди на залучені в такий спосіб кошти.

До речі, нещодавно почув оптимістичну звістку від нового керівництва Укравтодору: «Тепер усі підрядники будуть відповідати за те, як вони будують». Я не думав, що до цього часу ніхто не відповідав за якість побудованих доріг. Якщо так, то дійсно є привід для оптимізму. Бо ще вчора, вочевидь, ті, хто отримав доступ до ресурсів бюджету, взагалі ні за що не відповідали...

Про «цукерковий» конфлікт з Росією

Україна не повинна ігнорувати російський ринок. Щодо недавнього «цукеркового» конфлікту хочу дещо сказати. Це було давно, коли я був послом України в Європейському Союзі. Україна поставляла сухе молоко до країн ЄС. Мені як послу приходить рекламація, мовляв, знайшли у вашому українському молоці антибіотики. Один такий лист, другий, третій... Я мав розмову з нашим чиновником, який відповідав за молочну промисловість. Питаю, як так сталося, що три місяці тому ніяких антибіотиків у молоці не було, а зараз їх виявляють? Він каже: «Так усе дуже просто. Більша частина молока йде з подвір’їв громадян. Тоді була зима, удої низькі, й молоко через холод не пропадає. А зараз уже жарко, молока багато, от люди й кидають до бідончиків пігулочку стрептоміцину або фурациліну, щоб не скисло»... Пам’ятаю, як у Європі заборонили український мед, бо там виявили заборонені гербіциди. Тож у таких випадках часто винуватими виявляємося ми самі. Нам потрібні якісні лабораторії, які не допускали б поганої продукції до споживача. І не важливо, до зовнішнього чи внутрішнього. Бо є така ганебна традиція, яка залишилася з радянських часів: на експорт ми відправляємо найкраще, собі лишаємо будь-що. Та зараз, як свідчить практика, ми й на експорт відправляємо не завжди якісне. Через те і потерпаємо від недружніх дій або торговельних воєн. Через це та ще через інституційну неспроможність нашої влади.

У всіх цих історіях насторожує те, що ми всі обурюємося діями тих же росіян, і ніхто не каже: «Люди, давайте перевіримо, а що ми з вами їмо? Якою є якість товарів, що потрапляють у наші магазини?». І справді перевірити якість тих товарів, до яких є претензії у іноземців. Якщо під усіма цими нападками — суто політичне підґрунтя, це можна довести, пред’явивши докази належної якості товару. Ми можемо залучити світову спільноту, адже маємо надзвичайно розвинену договірно-правову базу. В нас є угода про партнерство і співробітництво з Євросоюзом, Україна є членом СОТ, ми акціонери Світового банку (саме акціонери, а не лише позичальники). Все це потрібно вміти використовувати. Наших чиновників з вищих ешелонів влади потрібно навчати, що робити у такому разі, проводити для них ігри, тренінги. Бо вони не розуміють, як реагувати в подібних випадках.

Що залишимо нащадкам?

Майбутнє України таке, що зовнішні ринки не матимуть вирішального значення для нашого розвитку. Можливо, ми зможемо продавати більше кукурудзи, зерна чи соняшнику, а менше — сталевих виробів через китайську експансію світового ринку металу. Але в нас з’явиться можливість для використання металу на внутрішньому ринку. І тут постає питання ефективності капіталовкладень. На що нині витрачаються гроші? На чемпіонати. А ними ситий не будеш і дітей не нагодуєш. Це Євро-2012, можливо, і мало якийсь сенс, ми стали більш пізнаваними у світі, до нас, думаю, почнуть інколи приїжджати німці чи шведи, які за час чемпіонату скуштували нашого пива і зрозуміли, що воно досить непогане і дуже дешеве порівняно з європейським. Та ми ж понабудовували стільки всілякої інфраструктури до того Євро-2012. А тепер постає запитання — навіщо нам усе це, як його утримувати? У Львові не знають, що робити зі стадіоном. Багато аеропортів не використовуються... Ми повинні так вкладати гроші, щоб це поліпшувало наше життя, сприяло добробуту наших дітей та онуків.