Спеціальний статус російської мови — суїцид для України

Росія розглядає російську мову як геополітичну зброю, за допомогою якої повинен бути створений так званий «русский мир», існування якого можна було б використовувати для агресії під фальшивими приводами рятування російськомовних, як це було зроблено Гітлером в Судетах 1937 року. Водночас зміна конституційних засад застосування мов суперечитиме ст. 10 Конституції, яка не передбачає поняття «мова із спеціальним статусом», і це може поставити під загрозу як законопроект у цілому, так і всю конституційну реформу.Цю норму чимало експертів вважають бомбою уповільненої дії.

Днями очікується одержання попередніх висновків Венеційської комісії (Європейська комісія за демократію через право) щодо проекту закону «Про внесення змін до Конституції України», який 26 червня ц. р. був поданий президентом до Верховної Ради. Серед інших позицій — питання щодо повноваження місцевих рад надавати на своїй території спеціальний статус російській або іншій мові національних меншин: «Ст. 143. Сільські, селищні, міські, районні, обласні ради можуть у порядку, визначеному законом, надавати в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці статус спеціальної російській мові, іншим мовам національних меншин України».

Мовне питання вже не один десяток років штучно роздмухується кремлівською верхівкою та їхніми палкими прибічниками в Україні. Чому штучно? Два роки тому Фонд «Демократичні ініціативи» вирішив провести опитування, щоб дізнатися, що саме непокоїть українців. Так от, за результатами опитування, питання мови було на 31-му місці. Людей турбували зовсім інші речі. Сьогодні, через фактичну війну і вихід на перше місце міркувань безпеки, мовне питання взагалі відійшло на задній план.

Тим не менш, саме це питання зараз варте окремої пильної уваги. Давайте замислимося, чому російська мова так нав’язливо пропонується нам як друга державна.

«Ця вимога, яка з’явилася з перших днів відновлення незалежності України, була альфою і омегою російської гуманітарної політики щодо України. Москва вимагала для російської мови в Україні особливого статусу — як не державної, то хоч офіційної. На це були кинуті чималі сили РФ, запроваджено програми підтримки російської мови за кордоном, на які відводилися колосальні фінансові ресурси. Чому так?Бо Росія розглядає російську мову як геополітичну зброю, за допомогою якої повинен бути створений так званий «русский мир», існування якого можна було б використовувати для агресії під фальшивими приводами порятунку російськомовних.Ця зброя не стільки спрямована на знищення української мови, скільки на створення формальних підстав втручання у справи суверенної держави, не відкидаючи наміру ослаблення почуттів національної ідентичності українців і їх сприйняття України як власної держави. В цьому полягає суть багаторічних зусиль Росії просувати ідею запровадження в Україні російської мови як другої державної.

Оскільки де-факто російська мова й так має привілейований статус в Україні, то до анексії Криму та відкритої агресії на сході України існувала загроза, що досить швидко українська мова могла бути витісненою геть із вжитку на більшій частині території Україні із більшості сфер суспільного життя. Так було свого часу в Чехії: коли німецька мова домінувала, чеська була витіснена із вжитку і трупи акторів гастролювали населеними пунктами із постановками спектаклів рідною мовою, аби вона не зникла.

Із згаданими подіями більшість українського населення, включно зі Сходом, позбулася ілюзій про сусіда як старшого брата і ризики русифікації знижуються самі собою», — вважає юрист-міжнародник, професор Володимир Василенко.

«Питання російської мови — не філологічне, це інструмент знищення України. Усі розмови про захист російськомовного населення в нашій країні не мають під собою жодної підстави. В Україні не зафіксовано жодного порушення прав етнічних росіян і російськомовного населення на мовному ґрунті», — впевнений Володимир Андрійович.

Справді, таких звернень немає ані в судах України, ані в Європейському суді з прав людини, ані в омбудсмена. Загрози функціонуванню російської мови в Україні немає. А от загроза функціонуванню української мови в нас справді існує. В Україні набагато складніше купити книжку чи періодичне видання українською, ніж російською.

Цю тезу можна підтвердити цифрами, що навела юрист Анна Ющенко, спираючись на результати щорічного моніторингу, здійснюваного волонтерами «Простору свободи». Волонтери цієї організації досліджують розповсюдження і функціонування української мови у різних сферах. За результатами цих досліджень, в Україні лише 50% усіх книжок видається українською, газет ще менше — 30%, журналів — 18%. Найбільші телевізійні канали у прайм-тайм україномовні лише на 31%, україномовних програм радіо в Україні 26%.

У закладах харчування, що пропонують відвідувачам українську кухню, 49% меню написані українською. В інших кафе-ресторанах меню пропонується російською. По всій території України лише 37% персоналу закладів харчування спілкуються з клієнтами українською. Інші навіть не намагаються перейти на українську, почувши, що клієнт україномовний.

Наведена статистика має спонукати державних мужів до дій, а не нарікань. Адже дуже просто зобов’язати заклади громадського харчування друкувати меню замість однієї російської двома—російською/українською, або навіть трьома, додавши англійську.

Неважко і вдатися до заохочувальних заходів, що спонукають видавців більше продукції видавати українською. А медіамовники мають дотримуватися обов’язкової 50-відсоткової частки національного мовлення, і тут має бути забезпечена увага до їх програмної сітки з боку Нацради з питань телебачення та радіомовлення.

Мовознавець, доктор філологічних наук, директор Інституту української мови Павло Гриценко вважає, що мова завжди була і є фактором творення нації та держави.«Алеза 23 роки існування незалежної України, на превеликий жаль, українська мова, задекларована 10-юстаттею Конституції України як державна, у повному розумінні державною не стала».

У 1989 році, ще до набуття Україною незалежності, Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про мову», яким була зафіксована державність української мови в республіці. Зараз цей закон критикують, але на той час він був не просто прогресивним, а революційним. Ним було передбачено, що запровадження української мови як державної в УРСР буде відбуватися поступово. Також було ухвалено постанову про порядок введення в дію цього закону, де було розписано, в якій сфері і протягом якого часу відбудеться запровадження української мови. Як не дивно, але одразу ж після набуття незалежності про цю постанову забули.

Володимир Василенко: «Мовна політика усіх наших президентів була хибною. Кравчук мав усі можливості забезпечити виконання цього закону. Справа в тому, що на момент прийняття закону був досягнутий своєрідний політичний консенсус між правлячою тоді КПРС, суспільством і фахівцями. Цей закон був сприйнятий суспільством позитивно, ніхто проти нього не заперечував, і його було дуже легко втілити в життя. Цей суспільний консенсус мав стати базою для вирішення мовного питання в Україні. Але так і не став.

Коли у 1994 році Кучма балотувався у президенти, а його виборчу кампанію фінансувала Росія (щодо цього є неспростовні докази, документи), одним із гасел його передвиборчої кампанії, покликаних здобути прихильність і підтримку російськомовного виборця на півдні і сході країни, була обіцянка запровадити російську мову як другу державну. Ця обіцянка збурила пристрасті навколо мовного питання, які навмисне роздмухувалися спецслужбами РФ. Почалися спекуляції на мовному питанні, і вже не йшлося про нормальну мовну політику.

Проте згодом Леонід Кучма сам відмовився від наміру запровадити другу державну мову, оскільки це викликало протест великої кількості населення на заході країни і в центрі, і було б явним порушенням ст. 10 Конституції Україні, яку можна змінити лише дотримуючись певних процедур. Перебуваючи на гачку російських спецслужб, особливо після касетного скандалу, пан Кучма придумав замінник «другій державній»: його політика була спрямована на ратифікацію Європейської хартії регіональних або міноритарних мов. Леонід Кучма наполегливо — тричі — подавав у ВР на ратифікацію цей документ, при цьому був неабиякий публічний тиск з боку Росії, яка наполягала, щоб Україна ратифікувала цю хартію. До речі, сама Росія її досі не ратифікувала. Таким чином, Кучма легітимізував поняття «регіональна мова», почав впроваджувати російську як регіональну, фактично надаючи їй статус офіційної, прирівняної до державної мови.

Президент Ющенко, замість того щоб зміцнювати фундамент незалежної держави, кинувся прикрашати стіни цієї хисткої будівлі. Промови промовами, але належної дієвої уваги Ющенко на мовне питання не звертав. Ще наприкінці 2005 року фахівцями була підготована державна концепція мовної політики України, яка широко обговорювалася і дістала схвальні відгуки громадськості. Ця концепція була ухвалена в останні дні каденції Ющенка і з'явилася на президентському сайті... за два дні до інавгурації Януковича.

Що було з мовною політикою за часів Януковича, годі й казати. Вся його мовна політика була спрямована на виконання вимоги Кремля запровадити російську мову як державну».

Маніпуляції навколо тлумачення тексту Європейської хартії регіональних або міноритарних мов призвели до ухвалення закону Колесниченка-Ківалова. Втім, слід визнати, що навіть цей реакційний щодо української мови закон не запрацював, як сподівалися його автори.

Тепер з'ясуємо, чи є пропозиція президента Порошенка потенційним конституційним нововведенням? Експерти-конституціоналісти Центру політико-правових реформ (далі — ЦППР), проаналізувавши перелік змін до Конституції, дійшли висновку: нова редакція ст. 143 — єдина, яка суперечить чинній Конституції. Річ у тім, що ст. 143 входить до розділу XI «Про місцеве самоврядування», в той час як питання мови визначене у ст. 10, яка входить до розділу І Конституції України. Саме Розділ І Конституції визначає засадничі питання функціонування держави. Для захисту цих засадничих основ конституційного ладу і був встановлений особливий порядок внесення змін до Розділу І Конституції України — із ускладненою процедурою (ВР повинна двічі проголосувати за цю пропозицію, кількістю голосів не менше 300), яка має завершитися всеукраїнським референдумом.

«Розділ XI є менш захищеним від втручання, в нього значно простіше внести зміни. Тому мовне питання було протягнуто через непритаманну йому статтю, — каже експерт ЦППР Ярина Журба. — Втім, як би там не було, ця зміна конституційних засад застосування мов суперечитиме ст. 10 Конституції, яка не передбачає поняття «мова із спеціальним статусом», що може поставити під загрозу і весь законопроект у цілому, всю конституційну реформу.

Ця норма є бомбою уповільненої дії. Навіть якщо зараз вона пройде у ВР, потім у будь-який час весь цей законопроект через одну норму можуть визнати неконституційним та скасувати.

Питання мови штучне. Воно відображає слабку політичну і юридичну позицію, несе суцільний деструктив у суспільство».

Втім, є й інша позиція щодо такої зміни до Конституції. Інші фахівці читають її текст як форму вільного розвитку і використання мов різних національних меншин, що продекларовано у тій же ст. 10 Конституції України. Йдеться в ній не про мову, вважають вони, а про повноваження органів місцевого самоврядування на своїй території виключно у встановленому законом порядку надавати статус спеціальної мовам нацменшин, включаючи російську.

Обережні політики побоюються, що остаточне визнання української і лише української мови державною посіє розбрат в країні, роз'єднає і без того ментально далекі Захід та Схід.

«Ми ховаємося за поняття поліетнічності, полімовності, та в світі є багато таких держав, і поліетнічних, і полімовних, але вони у будь-якому разі мають мононаціональний, мономовний стрижень. Сьогодні на теренах України у багатьох сферах суспільного життя превалює російська мова. Це неправильно. Від цього слід поступово відходити. Ми маємо усвідомити, що викривлення мовної ситуації в Україні — це результат десятиліть тоталітарної радянської системи, де основною, центральною була російська мова. Ми, будуючи незалежну державу, маємо поступово позбавлятися від цього тяжкого спадку,— вважає П. Гриценко. — Які б сьогодні документи не приймалися на найвищому рівні, маємо чітко усвідомлювати, що ми будуємо україноцентричну Україну, в якій, за цієї домінанти українськості, водночас панує повага до інших народів, мов, культур. Україноцентризм і повага до української мови мають стати тим цементом, який об'єднає і скріпить усі національності, усі нацменшини, які є в країні. Але для утвердження української мови на законодавчому рівні має бути прописана і мотивація, щоб у наших громадян бажання оволодіти українською мовою дедалі ставало сильнішим.

Важко сприймати виокремлення російської мови з-поміж інших, окрім державної, і пошук якогось особливого статусу для нього. З наукової точки зору, кожна мова нацменшини, що поширена в Україні, має особливий статус. Особливий порівняно з іншими мовами, у тому числі і з українською, бо кожна з них має свою історію, своє коріння, свій культурний запас, має чи не має своє поширення за межами України і свою метрополію, зв'язки з цією метрополією. Це робить кожну мову нацменшин особливою, що вимагає особливого, специфічного ставлення та вироблення сприятливих умов для розвитку кожної з них. І тому не варто виділяти саме російську мову, щоб задобрити наших сусідів.

Питання удержавлення і поширення українською мови — складне і комплексне, яке має бути реалізоване на законодавчому і виконавчому рівні так, щоб створити нову Україну, в якій гармонічно поєднувалися б і різні мови, і різні етноси. Бо питання мови, яке антиукраїнські сили штучно роблять ядром конфлікту, не конфліктне в своїй основі.

Я в це вірю, бо зростав у поліетнічному середовищі Одещини, яке зараз чомусь називають«русскоязычной Новороссией»,що не відповідає дійсності. Бачив на практиці, як безконфліктно співіснують представники різних етносів. У 40-му році до УРСР приєднали Бесарабію, де мешкали румуни, болгари, гагаузи, росіяни-старообрядці, росіяни-новообрядці, українці та цигани, і я не бачив жодного конфлікту на мовному чи національному ґрунті. До речі, у 50–60 роках усі без винятку діти на Одещини, у різних національних школах, обов'язково вивчали українську мову. І ніхто щодо цього не заперечував, це сприймалося цілком позитивно».

Законодавчо обумовлене звуження сфер використання в суспільному житті російської мови — це нормальний закономірний процес. У державі повинна домінувати національна мова. Чомусь нікого не дивує, що у Франції домінує французька, в Польщі польська, а у Великій Британії англійська. В. Василенко вважає: «Якщо українська мова посяде гідне місце в суспільному житті, російська мова не буде знищена. Нею будуть користуватися росіяни та російськомовні як в Росії, так і тут. Російська мова — одна з найпоширеніших у світі, для Росії вона державна, і для неї немає загрози.

Тому досить дивними видаються спроби нової української влади вигадати для російської мови якийсь особливий, спеціальний, чи не офіційний, статус. Але, якщо згадати, звідки ноги ростуть, то першим жорстко підняв питання щодо другої державної мови в Україні міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров у березні ц. р. на зустрічі з держсекретарем США Джоном Керрі. Це питання було серед інших вимог, нахабно запропонованих Росією як шляхи вирішення української кризи. Треба усвідомлювати, що насправді в Україні введення другої державної мови вимагають лише представники ПР, КПУ та сепаратисти, які виконують кремлівське замовлення.

Запровадження російської мови як державної — самовбивчий крок для України. Головне зрозуміти, що ці поступки не втихомирять Росію, а навпаки — заохотять до нових вимог, які призведуть до знищення нашої державності».