Самооборона в США: ніхто не зобов’язаний відступати

Застосування сили для захисту від нападу є допустимим, якщо людина обґрунтовано вважає, що існує загроза загибелі або отримання серйозних тілесних ушкоджень і для запобігання цій загрозі необхідно застосувати силу.

«Більшість судів вважають, що за наявності такої серйозної загрози ніхто не зобов'язаний відступати, навіть якщо відступ є можливим, причому без будь-якої небезпеки для того, хто відступає. Така позиція заснована на переконанні, що людина повинна вміти за себе постояти і не відступати перед загрозою» (Вільям Бернам, «Правова система США», 2006 рік).

Застосування сили може також бути обумовлено необхідністю захистити інших людей і майно, припинити злочин, затримати злочинця. Більшість судів допускають застосування сили для захисту інших людей в тих випадках, коли особа, що захищається обвинуваченим, мала би підстави вдатися до самооборони такої ж самої сили.

У нормі про необхідну оборону проявляється судження закону про те, що життя нападника має меншу цінність за життя особи, яка зазнала нападу.

Для захисту майна і володіння допускається застосування сили в розумних межах і без заподіяння смерті, якщо обвинувачений має підстави вважати, що це необхідно для запобігання неминучій небезпеці розкрадання майна або протиправного порушення володіння.

Оскільки людське життя є дорожчим за будь-яке майно, застосування «смертоносної сили» при захисті майна не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавством деяких штатів, де діє принцип «мій дім — моя фортеця».

Наприклад, Верховний суд штату Флорида вказав (справа Falko v. State, 1981) відповідно до цього принципу, що житло людини — фортеця для його мешканців. І напад на цю фортецю з метою завдання шкоди мешканцям може служити виправданням застосування для свого захисту сили, здатної завдати смерть.

Низка інших судів вважають, що таке застосування сили має обмежуватися тільки захистом від насильницьких злочинів, таких, як загроза зґвалтування або вбивства.

У тому разі, якщо обвинувачений скоїв злочин через загрозу життю або ризик отримання серйозних тілесних ушкоджень, вважається, що він діяв з примусу. Така загроза може бути спрямована не тільки безпосередньо на обвинуваченого, а й на членів його сім'ї чи будь-яких інших осіб. Звичайно, ця загроза має бути реальною.

Цікавими є підходи американських судів, що демонструються у справах жінок, які зазнали побоїв.

У жінки мали бути достатні підстави вважати, що існує безпосередня майбутня загроза заподіяння їй серйозної шкоди. У низці справ, розглянутих судами США, йшлося про жінок, які регулярно зазнавали побоїв з боку чоловіків або співмешканців, однак які скоїли їх вбивство, коли чоловік... спав. Водночас деякі вчені заявили про те, що такі справи слід розглядати не у відповідності до критеріїв традиційної самооборони, а виходячи з того, що в обвинуваченої, можливо, був «синдром жінки, що зазнала побоїв» (battered women syndrome) і що вона була позбавлена можливості вирішити проблему побоїв іншим шляхом (рішення Верховного суду штату Канзас у справі State v. Hodges, 1986, і Верховного суду штату Нью-Джерсі у справі State v. Kelly, 1984).

У такій позиції є і противники. Вони вважають, що, пішовши таким шляхом, суд і присяжні ризикують втратити орієнтири для визначення законності та допустимості дій обвинуваченої, що загрожує винесенням вироків, ґрунтуючись на тому, що потерпілий «заслуговував» на смерть.

Доказовий кодекс штату Каліфорнія допускає розгляд судом висновків експертів про «фізичні, емоційні та психічні фактори, що впливають на переконання, сприйняття дійсності або поведінку жінок — жертв насильства в побуті».