Про правосуддя і права людини на тлі гібридної війни

Триває третій рік реформування правосуддя в Україні — як відповідь влади на запит Майдану-2014 щодо дотримання прав людини і утвердження безумовної справедливості в державному і суспільному житті. Ця реформа розпочалась з ухвалення закону «Про судоустрій і статус суддів», потім — змін до Конституції України в частині правосуддя, потім — призначення на посаду генерального прокурора особи без юридичної освіти і далі по колу...

Так от, відповідно до зміненої Конституції, прокуратуру було позбавлено «не європейських» функцій: скасовано цілий розділ Основного Закону, присвячений цій системі, і вона стала складовою правосуддя — суд, прокуратура, адвокатура. Здавалось би, що ми точно починаємо розбудовувати європейську правову систему всередині країни. Але, як виявляється, насправді не все так красиво і логічно відбувається в реальному житті.

Конституційний статус прокуратури змінили, її функції обмежили відповідно до європейських стандартів, а профільний закон про прокуратуру, що фактично і визначає напрями, принципи та інструменти її діяльності, — не міняємо. Чому? Тому що так треба для стабільності правової системи? Чи для того, щоби продовжувати використовувати цей орган як інструмент завуальованого тиску/впливу на потрібних владі людей і органи державного управління?..

Друга складова системи правосуддя — адвокатура, яка вже налічує у своїх лавах понад 40 тис. сертифікованих адвокатів, також вже понад шість років з моменту ухвалення нового закону щодо регулювання її діяльності переживає не найкращі часи, особливо в частині організації свого самоврядування. Новий закон про адвокатуру, що має на меті спробувати виправити ситуацію, блокується різними силами на стадії його ухвалення у Верховній Раді. Адвокатська спільнота розділена на групи, клани/угруповання, асоціації... і не здатна самостійно розв’язати власні проблеми, навіть будучи за своєю природою абсолютно незалежною (від держави і будь-яких інших інституцій) професійною спільнотою.

Третя складова системи правосуддя, яка де-факто має бути її стрижнем, опорою, — судова система — взагалі переживає суцільний реформаторський стрес: створення нових судів, конкурси, кваліфікаційне оцінювання чинних суддів, оптимізація судоустрою, шалене розшарування за системою винагороди/оплати праці суддів на «більш і менш» доброчесних і професійних...

Всі ці процеси, на мій погляд, не створюють оптимальних умов доступу людини і громадянина до правосуддя, а навпаки — погіршують ці умови, породжують нестабільність правової системи держави в цілому, понижують рівень довіри народу до державної влади та її інститутів.

На тлі введення (правильно, але зі значним запізненням) воєнного стану в 10 прикордонних з РФ областях України такі умови функціонування системи правосуддя створюють додаткові негативні ризики щодо можливого істотного порушення прав і свобод людини та їх належного захисту. Ці ризики не можна поглиблювати.

Правова система держави потребує системної і комплексної уваги і турботи з боку як держави, так і самої правничої спільноти — на всіх рівнях.