Новини
Ракурс

Україна на зовнішньому ринку: жодної стратегії

Зростання валового внутрішнього продукту (ВВП) в Україні зупинилося, країна переживає спад виробництва й уповільнення темпів економічного зростання, або рецесію (від лат. recessus — відступ). Рівень експортної складової ВВП перевищує половину і давно перебуває за межею граничного значення зовнішньоекономічної безпеки. Співвідношення зовнішньоторговельного обороту (експорт плюс імпорт) і ВВП — одне з найвищих у світі (понад 100%), що говорить про повну відкритість (вразливість) економіки в міжнародній економічній системі. (Для порівняння: у США цей показник охоплює чверть ВВП, у Росії, Німеччині та Китаї — близько половини.) Це зумовлено технологічною слабкістю індустріального сектора і недостатньою місткістю внутрішнього ринку. Економіка не здатна в повному обсязі переробити наявну сировину і віддає її в інші країни, а населення не заробляє стільки грошей, щоб купити більшу частину виробленого. Така зовнішньоекономічна поведінка характерна для територій зі спеціалізацією в одній групі товарів. Якщо вирощуємо каву, то всією країною, якщо виробляємо бавовну, то всі поля засіяно нею. Потім продамо вирощене і на ці гроші купимо все необхідне.

У випадку з нашою країною все має дещо інакший вигляд: велика, створена ще в СРСР економіка не в змозі самостійно забезпечити внутрішні потреби в промислових товарах. Ми змушені віддавати свою сировину і напівфабрикати на переробку в інші країни, невигідно обмінюючи їх на товари кінцевого споживання. Це теж радянська спадщина: українська економіка — одна з частин побудованої системи, в якій такі частини були позбавлені економічної самостійності. Метал з наших заводів був потрібен великій країні, нині ж його намагаються продавати скрізь, але місткий ринок Китаю ми втрачаємо, азіатські виробники, що активізувалися, випускають ту саму продукцію за вигіднішими цінами. Крім того, виробництво металу давно перебуває в приватних руках, і справа приватника — розв’язувати свої проблеми, а справа держави — правильно перерозподілити податки.

В Україні є проблема з вільним ціноутворенням. У спадок від СРСР нам дісталася масштабна система адміністративного субсидування цін для населення, від неї наша країна повною мірою не позбулася й досі. Це стосується передусім ринку імпортних енергоносіїв, що заважає впровадженню енергоефективних технологій і перешкоджає інтеграції в Європу. Повсюдно виявляється схильність до монополізму, законодавчі, адміністративні та регуляторні перепони, колосальні масштаби корупції створюють складнощі для функціонування нормального ринку, які важко здолати. Кризовий стан державних фінансів не дає змоги замислюватися про макроекономічну стабільність. Стан платіжного балансу (співвідношення між сумою грошових надходжень, отриманих країною з-за кордону, і сумою здійснених нею платежів за кордон) залишається вразливим до зовнішньоекономічних ризиків. До платіжного балансу входять розрахунки за зовнішньою торгівлею, послугами, неторговими операціями; доходи від капіталовкладень за кордоном, туризму; грошові перекази фізичних осіб; виплати іншим країнам за позиками... Постійно від’ємний його характер говорить про низьку конкурентоспроможність України на світовому ринку. Взаємодія фінансових інститутів із державою, особливо з НБУ, має в основному командно-адміністративний характер, мало сумісний з ринковою економікою, хоч у нас існує фінансова система з усіма необхідними для нормального існування атрибутами.

У 1993 році в Копенгагені Рада Європи затвердила критерії, згідно з якими визначається, чи готова та чи інша країна до вступу в Європейський Союз. Критерії ці належать до трьох категорій: політичні, економічні та інституційні.

У політичній сфері країна вважається готовою до вступу в ЄС, якщо в ній існують стабільні інститути, що гарантують демократію, дотримання законів і прав людини, а також забезпечують дотримання прав меншин.

В економічній сфері ЄС вимагає від своїх потенційних членів наявності в них повноцінно функціонуючої ринкової економіки, а також здатності нормально оперувати в конкурентному середовищі, характерному для європейського внутрішнього ринку, не розділеного митними бар’єрами.

Нарешті, в інституційній сфері країна має вбудовувати закони Європейського співтовариства у власне законодавство і забезпечувати їх виконання.

Відкритість економіки створює цілком реальні ризики. В умовах кризи гальмується український експорт у результаті зниження попиту на наші товари, природно, зменшується імпорт, також падають обсяги виробництва, знижується добробут населення. Навмисно не торкаюся валютних ризиків, характерних для відкритих економік. Повноцінний ринок в Україні відсутній, немає, наприклад, його фондової складової. Країною управляють «вручну», як великим підприємством. Сумно те, що імпорт зростає вищими темпами, ніж експорт, регулятор економіки (держава) цього ніби не помічає — ми проїдаємо останні резерви, бездарно розтрачуємо свій потенціал.

Уряд давно втратив здатність підтримувати життєдіяльність країни без позик. Кредити — хліб бізнесу, вони багатоваріантні й мають різні назви. Емітентом (особою, що від свого імені випускає грошові знаки) від імені всієї держави часто виступає Міністерство фінансів, причому на зовнішніх ринках держава діє як рядовий учасник. Державні папери випускаються з метою фінансування бюджетних, загальнодержавних потреб.

Облігації внутрішньої державної позики (ОВДП) — єдиний на сьогодні інструмент для обслуговування взятих раніше позик, інших способів залучення коштів не залишилося. Ринок зовнішніх запозичень згортається, всередині країни грошей немає. Мінфін пропонує найрізноманітніші (три-п’ятимісячні, одно-дво-три-п’яти-семирічні) облігації на продаж. Пропонуються до реалізації борги і в гривні, і у валюті. Торги проводять кілька разів на тиждень, причому постійна їх позаплановість говорить про гаряче бажання отримати гроші сьогодні. Плани складено мільярдні, потрібно їх виконувати. У січні—липні до держбюджету надійшло близько 80 млрд грн від державних запозичень, тоді як витрати на погашення та обслуговування держборгу за цей же період становили 50 млрд. Гранично допустимий борг, відповідно до чинного закону про бюджет, на кінець року — 483 млрд грн (близько 30% ВВП).

Є таке поняття — сальдо (італ. saldo — розрахунок, залишок) зовнішньої торгівлі, або різниця між експортом та імпортом. Воно у нас практично завжди від’ємне. Прийнято вважати, що це погано для нормального існування та розвитку економіки, хоча США спокійно живуть із від’ємним сальдо давно, але у них і зовнішній борг величезний, і надруковані гроші вони продають усьому світу. Унікальна модель Сполучених Штатів потребує окремого розгляду. Україна завжди більше ввозить товарів, ніж вивозить. Цей показник стає додатним лише в тому разі, якщо зниження імпорту виявляється набагато істотнішим від зниження експорту. Коли, наприклад, у нас немає грошей на купівлю товарів за кордоном, а вироблений продукт усередині країни все одно не потрібен, і ми змушені на будь-яких умовах шукати зовнішнього покупця товарів.

Один напрям виявляється з додатним сальдо — це послуги, яких ми практично завжди надаємо більше, ніж отримуємо натомість. Головний приклад — транспортні послуги: стара радянська труба для перекачування територією України вуглеводнів.

При цьому наш уряд примудряється вести економічні баталії з іншими країнами. Приводом для оголошення санкцій проти української економіки стало рішення Міжвідомчої комісії з міжнародної торгівлі при Міністерстві економічного розвитку і торгівлі, згідно з яким запроваджуються трирічні спецмита на імпорт нових автомобілів. Результатом запровадження таких мит стало скорочення поставок авто з-за кордону і прийняття низки рішень, які ускладнюють діяльність експортерів. І хоча йдеться про тимчасовий характер цих мит, іноземці активно на них реагують.

Росія, яка вважає за краще бачити нас у Митному союзі, ніж у тісній співпраці з Європою, скористалася можливістю тиску на Україну. Спочатку було запроваджено мита на імпорт з України вугілля, шоколаду і скла, зараз до них додалися обмеження на поставки труб. Використовується не тільки стандартний метод впливу на незговірливість України — ціна на газ, з’явилися і нові способи підтримувати напругу в торгівлі між двома країнами. Говорити про дружнє налаштування нашого східного сусіда не доводиться, хоча це справді кроки у відповідь на політичну незговірливість і необдумані економічні рішення.

Завівши мову про Митний союз, нагадаю, що з ним у травні було підписано меморандум про співпрацю. Він дезавуйований (фр. desavouer — відмовлятися, висловлювати несхвалення) підготовкою до підписання Договору про зону вільної торгівлі з Євросоюзом, що зовсім не означає повної інтеграції в ЄС, у якого на сьогодні 27 подібних договорів, у тому числі з країнами Близького Сходу і Латинської Америки. Це не означає наміру держав після підписання договору про торгівлю спробувати вступити до Євросоюзу. Ми не йдемо в бік Росії, нас не дуже хочуть бачити в Європі, але і та, й інша хочуть вигідно з нами торгувати. Крім того, Росія проводить політику «примусу» України до інтеграції в МС, хоча теоретично можна було б обійтися договором про зону вільної торгівлі. Тобто таким же документом, який ми готуємося підписати у Вільнюсі з ЄС у рамках програми «Східне партнерство».

Виникають бар’єри і в торгових відносинах Києва з новою грузинською владою, що загрожують перерости в непереборні труднощі. Туреччина підвищила ціну ввезення українських волоських горіхів, прагнучи компенсувати свої втрати від поставок на наш ринок автомобілів. Якщо порахувати втрати і набутки від цих спецмит, то ситуація має безрадісний вигляд. Повне відчуття випадкової гри, не проаналізованої стратегічно.

Понад 60 % нашого експорту має сировинний характер (металопродукція, зерно і хімія) і значною мірою залежить від кон’юнктурних коливань цін на світовому ринку. Це однорідні біржові товари з низьким рівнем доданої вартості. Ще близько 20 % експорту — машинобудування, продукцію якого споживають в основному країни Митного союзу. На ці країни припадає третина всього нашого експорту, ще чверть — на країни Євросоюзу.

Можна виокремити такі причини зниження експорту:

— несприятлива кон’юнктура цін на основні експортні товари (металургія та хімічна промисловість);

— активізація країн, що розвиваються, на ринках, традиційних для вітчизняного експорту;

— глобальне скорочення платоспроможного попиту як наслідок міжнародної фінансової та економічної кризи;

— відсутність кредитних ресурсів для компаній-експортерів або жорсткі їх обмеження;

масове неповернення ПДВ (те, в чому безпосередньо винен регулятор економіки).

Україна поводиться не як держава, а як корпорація з найманим менеджментом, що вирішує вузькі завдання. Ігноруються стратегія і геополітика. Керівництвом приймаються рішення, здатні принести миттєву користь, наприклад, запроваджуються нові мита, що може відразу дати гроші. При цьому його анітрохи не турбують проблеми експортерів, які виникнуть пізніше, не прораховується падіння обсягу ввезення товарів, обкладених новим митом. Проблема з’явиться — будемо її вирішувати. А можемо зовсім скасувати ці мита і запровадити утилізаційний збір, розмір якого із ними порівнянний. Поки контрагенти розберуться і відреагують, ліквідуємо і його. Експортери ж нехай шукають нові ринки і можливості для своєї роботи. Їхні домовленості і розрахунки мають коригуватися. Ми думаємо про всю корпорацію, вони — лише про себе.

В іноземців, які ведуть переговори з українськими чиновниками, у зв’язку з цим часто виникає відчуття, що люди дбають не про проблеми країни, а про свою особисту вигоду. Це далеко не завжди правда. Людина, що проводить переговори від імені держави, просто вирішує вузьке завдання, поставлене перед нею керівництвом. По закінченні процесу доповідає про успішне виконання завдання. Загальні напрями руху корпорації — максимум грошей у мінімум кишень — реалізовуються.

Існування будь-якої сучасної держави неможливе без формування стійких зовнішньоекономічних зв’язків, які є в певному сенсі складовою частиною всесвітнього господарства і міжнародних економічних відносин. Зовнішньоекономічний сектор національних економік — це індикатор, що показує ступінь залучення цієї країни у світовий поділ праці і відображає рівень економічного розвитку окремо взятого господарського комплексу. На жаль, Україна втратила своє місце в системі міжнародного поділу праці, і інтеграція в неї повинна стати одним із стратегічних завдань країни.

Хоча, безумовно, не бракує і позитивних ноток у наших зовнішньоекономічних відносинах. Наприклад, щосили обговорюється питання створення «зернового пулу» — об’єднання держав Причорномор’я (Росія, Україна, Казахстан) для узгодження маркетингу: діючи розрізнено і конкуруючи один з одним, експортери втрачають до 10 дол. на тонні зерна. Прийнято рішення про включення України до списку країн, чиї виробники виконали відповідні вимоги ЄС і зможуть поставляти на європейський ринок продукцію з домашньої птиці, м’ясо дикої птиці, яйця і яєчні продукти. З кінця липня на європейський ринок поставлятиметься українська продукція птахівництва, причому вперше не лише сировина, а й готові продукти.

Нарощується експорт електроенергії в країни Центральної Європи, хоча оптова його ціна нижча, ніж та, за якою електроенергію купують більшість вітчизняних споживачів.

Україна продовжує успішно торгувати ще радянською зброєю, причому найбільші покупці стрілецької зброї — не тільки країни Африки, але й США, Німеччина і Канада, а бронетехніка, крім Африки, поставляється в Південно-Східну Азію. Цікава стаття експорту — ракетна зброя. Її придбавають Ізраїль і США, переносні зенітні ракетні комплекси купуються країнами для відпрацювання протидії їм.

І в нашій країні, і в світі триває криза інвестиційних проектів, реалізація яких могла б принести хороші результати для економіки. Нині в Україні гроші частіше вкладають у державні цінні папери, але не в інвестиції. Задекларована держпрограма активізації розвитку економіки в 2013—2014 роках не може дати швидких результатів, бо перебуває в зародковому стані. Існує така закономірність: віддача від інвестицій у перший рік становить, як правило, третину від вкладених коштів, а основна частина переноситься на наступний рік. Крім того, через низку обставин у фінансовому та грошово-кредитному секторі економіки Україна здійснює обмежувальну політику. А це стримує інвестиційний попит. Платоспроможний попит населення в таких умовах також обмежений. У сукупності вищеназвані чинники пояснюють поточні економічні показники України.



Економічна ситуація в Україні така, що оптимальною для країни залишається політика балансування між ЄС — для модернізації своєї промисловості, що безсумнівно важливо для довгострокових перспектив, і МС — для збуту власної продукції. Причому ситуація з таким нестійким балансуванням може тривати досить довго.

Про перспективи та наслідки вступу України до Митного союзу і до Європейського Союзу читайте в наступній статті «Ракурсу».


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter