Буцалися телята з «Роттердамом»

Наприкінці червня 12 народних депутатів з великою помпою подали до Окружного адміністративного суду Києва позов до НКРЕКП про скасування її постанови щодо встановлення цін на електроенергію на базі формули «Роттердам плюс». Але майже непоміченим у засобах масової інформації лишився той факт, що суддя Володимир Келеберда повернув позовну заяву без її розгляду. Однак цей фальстарт не знімає потреби тверезо розібратися з «роттердамівським» вузлом, причому без зайвого пафосу, притаманного депутатам-позивачам, оскільки в цьому питанні вони схожі на декабристів: по-перше, вузьке їх коло, по-друге, страшенно далекі вони від народу.

Чому держава дискримінує мирний атом?

Якщо дивитися в корінь проблеми, то виявиться, що «Роттердам плюс» — це лише наслідок, а причина полягає в самому факті існування на території Україні вугільно-теплової енергетики.

Як відомо, запуск ринку електроенергетики запланований на наступний рік, а тому поки що немає такого, що хто кому хоче, той за стільки й продає. Нині всі електростанції, якщо вони під’єднані до Об’єднаної енергосистеми, в примусовому порядку й незалежно від форми власності продають державі (як колгоспи хліб) вироблений ними струм. Вона у свою чергу продає його енергорозподільчим підприємствам (обленерго), і вже ті — безпосереднім споживачам. А от ціни встановлює незалежний державний регулятор в особі Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг. Для того щоб ціна була справедливою, виробники надають свої розрахунки собівартості продукту, куди включають усе, що їм заманеться: від вартості палива до виступів зірок шоу-бізнесу на новорічних корпоративах. Комісія щось викреслює, щось залишає, а в підсумку виводить одну цифру, спільну для певного виду генерації. Для АЕС вона, наприклад, нині становить 0,54 грн за 1 кВт·год, а для ТЕС — аж 1,75 грн.

Різниця велика, але ще більшою видасться дурість держави, коли порахувати, в яку копієчку це влітає протягом року в масштабах країни. Так, у 2017 році всі електростанції України виробили 155 ТВт·год (млрд кВт·год) електроенергії, з них АЕС — 85 ТВт·год, ТЕС — 45 ТВт·год. Отже, якби той обсяг електроструму, який нині виробляють вугільники-тепловики, виробляли атомники, державі це обійшлося б на 54 млрд грн дешевше. Нагадаємо для порівняння, що реальний ВВП України минулого року становив 2445 млрд грн. Атомна енергія дійсно набагато дешевша за теплову, й це було відомо ще до «Роттердаму» й навіть задовго до війни з Росією, яка відрізала від України найкращі вугільні родовища. Це стало зрозуміло не пізніше як влітку 1996 року, коли тодішній донецький губернатор Володимир Щербань пробував шантажувати президента Леоніда Кучму шахтарськими страйками і зламав на цьому зуби.

За таких обставин наш мозок підказує нам, що керівництво країни мало б робити все можливе для того, щоби збільшувати потужність атомних електростанцій і зменшувати теплових. Проте всі роки незалежності ні перша не збільшувалась, ні друга не зменшувалась, та й досі великі розумники в уряді у своїх «стратегіях» пишуть про багатонадійні перспективи вугільної енергетики. Тож перед тим як воювати з «Роттердамом», треба розібратися саме в цій загадці, бо, згідно з філософією Гегеля, все дійсне є розумним, навіть якщо воно здається дурним.

Аргументи на користь ТЕС

Перший аргумент, який зазвичай висувають прихильники ТЕС, полягає у тому, що вони потрібні для балансування в періоди пікових споживань електроенергії, оскільки атомні станції з огляду на певні особливості технології не можна ні терміново запускати, ні швидко зупиняти. Пояснення приймається, але не в таких масштабах. У Франції, наприклад, АЕС, у кращі для себе часи, давали від 80% до 90% електроенергії країни, і там якось давали раду піковим навантаженням. А Україна, виходить, заради однієї сосиски купує цілу свиню.

Другий аргумент — соціальні наслідки, бо персонал ТЕС ще якось переживе закриття станцій, а от шахтарі у випадку втрати роботи можуть влаштувати щось страшне. Начебто логічно, але не ми перші, не ми останні. У Британії, наприклад, свого часу склалася ситуація, що завозити вугілля з Австралії стало дешевше, аніж видобувати зі своїх шахт, які через збитковість перейшли у власність держави й міцно сіли їй на шию. Проте жоден прем’єр-міністр не наважувався їх закрити, бо шахтарі погрожували в такому разі забарикадувати дороги до електростанцій, які спробували би перейти на заморське паливо. Таке тривало поки за справу не взялася жінка: Маргарет Тетчер готувалася до цієї операції ще ретельніше, ніж до війни з Аргентиною, і врешті-решт виграла. Щось на те схоже робилося і в сусідній Росії у 1990-х роках, коли шахтарі протестували та перекривали залізничні колії, але президент Борис Єльцин, який, до речі, затіяв закриття збиткових шахт заради одержання кредиту МВФ, врешті-решт вийшов переможцем із цієї рейкової війни.

Коли ж заходить мова про ставлення до цієї проблеми з боку наших можновладців, мені пригадується один із соратників Януковича, нині покійний Василь Джарти, який хоч і безбожно плутав доменний процес із мартенівським, але на всіх посадах, які йому доводилося обіймати, показав себе досить непоганим управлінцем. Так от, ідучи на вибори мера Макіївки, він урочисто обіцяв землякам, що не підпише жодного документу стосовно закриття шахт. Але ставши мером, дуже жваво їх підписував, примовляючи при цьому, що краще жахливий кінець, аніж безкінечний жах, маючи на увазі ту мороку, з якою доводилося вибивати у високих кабінетах субсидії та дотації для збиткових підприємств. Тож «міцні господарники» Донеччини, звичайно, любили шахтарів, але ця любов була далеко не безмежною.

Третє пояснення, яке вже висувають не стільки прихильники, скільки противники вугільної теплоенергетики, полягає у банальній корупції. Споконвіку міністри, губернатори і вугільні генерали розкрадали державні гроші, виділені на підтримку галузі, та й нинішня влада не краща. Спочатку, мовляв, близька до президента Петра Порошенка компанія «Інвестиційний капітал України» скупила облігації групи компаній ДТЕК (якій належить переважна більшість як вугільних шахт, так і теплових електростанцій), а потім повністю підконтрольний главі державі голова НКРЕКП Дмитро Вовк запровадив «Роттердам плюс», внаслідок чого ці облігації різко підскочили в ціні.

Мусимо зазначити, що «корупційний» аргумент — хороший, але недостатній. Коли в твоїх руках президентська посада, будувати схеми можна в будь-якій галузі, але довговічними будуть лише ті з них, які стоять на міцному економічному фундаменті. Оточення Порошенка теоретично могло б заробляти на державних дотаціях для виробництва цукерок, виготовлення комбайнів чи будівництва елеваторів, і все це під виглядом турботи про продовольчу безпеку держави. Але вибір пав саме на вугільну енергетику — видно, не велика була можливість для маневру. Але на цьому ми поки що поставимо три крапки й повернемось до поразки наших 12 позивачів.

Як суддя відшив позивачів

Коли читаєш ухвали судді Келеберди, цих людей стає по-людськи жаль. Офіційно в позові йдеться про визнання протиправною й скасування постанови НКРЕКП від 28 грудня 2017 року «Про затвердження прогнозованої оптової ринкової ціни на 2018 рік». 2 липня цей суддя ухвалив залишити позовну заяву без руху, надавши позивачам 10-денний строк для усунення вказаних ним недоліків. Їх хоч і з натяжкою, але можна назвати вартими уваги. По-перше, не додано письмового підтвердження депутатів про те, що ними до інших судів не подавався аналогічний позов до цього ж відповідача. По-друге, не додано до заяви текст оскаржуваної постанови, який би був засвідчений належним для таких випадків чином. Або принаймні клопотання про витребування цього тексту судом. Одним словом, технічні дрібниці, не варті виїденого яйця.

6 липня представник позивачів надав через канцелярію суду заяву про усунення недоліків, але суддя своєю ухвалою від 11 липня повернув її без розгляду через те, що, мовляв, повноваження представника не були засвідчені належним чином. У людини при здоровому глузді неодмінно складеться враження, що пан Келеберда знущається з позивачів. Спочатку пише, що до заяви про усунення недоліків були додані копії довіреностей на право представництва інтересів, які посвідчені нотаріусом. Потім констатує норму закону, згідно з якою копія довіреності, що видана особою на право представництва її інтересів у судових установах, має бути засвідчена нотаріусом. А в підсумку видає висновок про те, що копії довіреностей, додані до заяви, не є належними документами, що підтверджують повноваження представника.

А найцікавішим є те, що того ж дня, 11 липня, суддя Келеберда постановив ухвалу про повернення позивачам їхньої заяви у зв’язку з тим, що ними так і не було усунено вказані ним недоліки. Зверніть увагу: навіть заради пристойності не зачекав до завтра, коли закінчиться ним же відведений 10-денний строк. Видно, дуже хотів відкараскатися від цієї справи, хоча й зазначив, що його рішення не позбавляє позивачів права оскаржити його чи повторно звернутися до суду з цим самим позовом. Але їхня перспектива виграти цю справу нульова.

Історія першої поразки

Закони жанру вимагають назвати якщо не всіх заявників, то принаймні одного з них, який обіймає найбільш відповідальну посаду і якому тримати відповідь за цей недолугий позов. У цьому разі це Вікторія Войціцька — секретар парламентського Комітету з питань паливно-енергетичного комплексу, член фракції «Самопоміч». А партію, членом якої вона є, слід згадати через те, що два роки тому та вже судилася з НКРЕКП, тільки тоді позов був про визнання протиправною іншої постанови — від 3 березня 2016 року «Про затвердження Порядку формування прогнозованої оптової ринкової ціни електричної енергії». Саме ця постанова й запровадила формулу «Роттердам плюс». А постанова, яку нині оскаржують депутати, нагадаємо, вже стосується затвердження ціни на 2018 рік, сформованої на базі ухваленого попередньою постановою Порядку. Як слушно зауважив один з аналітиків, це все одно що після того, як не вдалося оскаржити теорему Піфагора, спробувати оскаржити хоча б те, що квадрат гіпотенузи трикутника дорівнює сумі квадратів катетів.

Нагадаємо перебіг того процесу. У своїй позовній заяві «Самопоміч» вказала низку відносно суттєвих процедурних порушень, що їх припустився регулятор у ході її прийняття, зокрема те, що перед тим невчасно було опубліковано повідомлення про включення цього питання до порядку денного засідань комісії, а після того невчасно було опубліковано текст Порядку. А головне те, що ухвалений Порядок не був обґрунтований економічно. Щодо питань порушень процедури суддя Окружного адміністративного суду Києва Ігор Іщук написав, що вони були допущені з поважних причин і не можуть слугувати підставою для скасування нормативного акту. А от щодо економічної обґрунтованості зазначив, що визначення ціни на вугілля та електроенергію належить до дискреційних повноважень НКРЕКП, втручатися в які органам адміністративного судочинства не личить. Написано, мовляв, у законі, що комісія має право застосовувати стимулюючі методи цінового регулювання, тож не моє суддівське діло рахувати, наскільки ціни мають бути економічно обґрунтованими, а наскільки стимулюючими.

Виходячи з цього 29 грудня 2016 року суд постановив у задоволенні позову відмовити. 28 лютого 2017 року Київський апеляційний адміністративний суд ухвалив залишити цю постанову без змін, а Вищий адміністративний суд України своєю ухвалою від 31 березня 2017 року постановив відмовити у відкритті касаційного провадження, оскільки представники «Самопомочі» не вказали, які норми матеріального чи процесуального права було порушено судами попередніх інстанцій під час ухвалення невгодних їм рішень.

Формула все одно не працює, а собака, можливо, заритий у галузі металургії

Сама по собі формула «Роттердам плюс» не така вже й погана, зважаючи на те, що до того взагалі жодної формули не було і теплоенергетики запихали в собівартість електрики ту вартість вугілля, яку їм заманеться. Орієнтація на середньозважену світову ціну вугілля, що формується у портах дельти Рейну, виглядала цілком логічною і мала психологічно підготувати енергетиків до того, що українські шахти рано чи пізно вичерпають свої рентабельні ресурси, внаслідок чого купувати вугілля за морем стане дешевше, ніж добувати у себе. Тож усі шахти, де собівартість видобутку дорожча за ціну в Роттердамі плюс вартість доставки, має бути закрито. А ті, де з огляду на геологічні обставини вона значно менша, нехай поки що отримують надприбутки (з яких сплачують надподатки). Адже свого часу їх власники придбали ці копальні на чесних аукціонах, де заплатили найвищу ціну. А якщо ці аукціони не були чесними, нехай правоохоронні органи влаштують їм ще одну «Криворіжсталь». До речі, один із таких органів в особі НАБУ вже півтора року «розслідує» зловживання посадових осіб НКРЕКП при запровадженні «Роттердаму», але вся їхня робота поки що зводиться до збирання макулатури.

Втім, головна проблема не в запровадженні формули, а в тому, що вона не працює, бо теплоенергетики продовжують купувати вугілля за ціною вищою за «роттердамівську» у збиткових державних шахт, а щорічна дотація на підтримку останніх, за словами прем’єр-міністра Володимира Гройсмана, сягає 3 млрд грн.

Патріотично налаштованих громадян, звичайно, обурює той факт, що держава платить за вугілля своїм олігархам і країні-агресору значно більше, ніж могла би платити, але тут знову все зведеться до питання, навіщо взагалі держава дотує теплову енергетику, якщо теоретично могла би обійтися атомною. Але варто поглянути на проблему з іншого боку. Держава купує струм в АЕС по 54 коп. за кВт·год, а населенню він дістається по 90 коп. (це за умови, що сім’я споживає не більш як 100 кВт·год, а сімей, котрі вкладаються в задану планку, в Україні абсолютна більшість). З урахуванням вартості доставки, розподілу і втрат у мережах, можна сказати, що населення, яке щороку споживає 35 ТВт·год, одержує струм за собівартістю. І якби той обсяг електроенергії, що нині продукують ТЕС, давали б АЕС, населення все одно платило би свої 90 коп. Отже, буде існувати «Роттердам плюс» чи його таки скасують — становище простих людей від цього не зміниться, тож розраховувати на їх масову підтримку в боротьбі з цією схемою активістам не варто.

Супротив такого висновку може бути висунуто контраргумент: завищені ціни на електроенергію для промисловості та інших галузей економіки, які нині сягають 2,55 грн за 1 кВт·год, суттєво підвищують вартість товарів широкого споживання, а відтак і вартість життя простих людей. І ось тут варто повернутися до того місця, де свого часу було поставлено три крапки.

Головним товаровиробником у країні є металургія. За даними офіційної статистики, сума її торішнього експорту становила 10 млрд дол., але ви цьому не вірте: всім відомо, що ділки галузі продають метал нижче за собівартість своїм дочірнім і сестринським фірмам, а органам державної статистики підсовують фільчину грамоту. Але також слід визнати, що потім цей товар продається за реальною ціною реальним покупцям і в значній мірі повертається в Україну у вигляді імпорту. Тож не буде великим перебільшенням стверджувати, що все, що мають українці, окрім хіба що харчових продуктів, є заслугою металургії.

Вона є й найбільшим споживачем електроенергії — 30 ТВт·год на рік, але при цьому зовсім не протестує проти завищених цін на струм. Швидше навпаки. В цій галузі склалася така цікава ситуація, що більшість шахт, які видобувають вугілля (86%), належать групі компаній ДТЕК. З 12 теплоелектростанцій, що залишились на підконтрольній Києву території, вісім належать цій ГК. А з шести металургійних комбінатів, що також перебувають на контрольованій українською державою землі, чотири входять до корпорації «Метінвест», котра, як і ДТЕК, є власністю Ріната Ахметова. Тобто виходить, що він продає державі дорогу електроенергію, а потім сам її й купує.

Чи є в цьому сенс? Очевидно, є, інакше б ця схема не була такою довговічною. Можливо, металургійні підприємства працюють у такому технологічному режимі, що жодна інша генерація, окрім вугільно-теплової, їх не влаштовує. Можливо, держава дотує вугільну галузь для того, щоби підтримувати видобуток не стільки енергетичного, скільки коксівного вугілля, яке використовується як найважливіша сировина при виплавці чавуну. Тут запитань значно більше, ніж відповідей, але це тема для наступного дослідження.